Депеш Мод. Ще одна розмова - Сергій Вікторович Жадан
3.45
Електричка повільна-повільна, вагони холодні й порожні, підлогу, видно, хтось щойно помив, власне— не помив, а щедро полив холодною брудною водою. Нас трусить. На вокзалі ми попросили Собаку збігати купити в кіоску що-небудь пожерти. Собака купив дві півторалітрові пляшки мінералки, тож він їх тепер і тримає. Ми сидимо в порожньому холодному вагоні, ні тобі грибників, ні дембелів, навіть міліції немає, уся міліція зараз виконує план десь у своєму Київському районі, де ще залишилися живими бодай якісь люди, бодай хтось, кого можна затягнути до газової камери. Ми пережили свою комендантську годину і вперто намагаємося тепер виїхати кудись в нікуди, хоча б кудись.
Лише діти снують вагоном. Ми ще тільки зайшли, вони вже сиділи в нашому вагоні. Вони приїхали в ньому звідкись із депо. Нас із Васею вони точно б не злякалися, вони, здається, узагалі нічого не бояться, таке враження, що вони вже все у своєму житті пережили, включно зі смертю, ну, але, побачивши незадоволеного обриганого Собаку, вони застрьомалися й збилися докупи. «Ви звідки?»– питається Вася, і вони починають щось розповідати, що, мовляв, тут і живуть, в електричці, ночують у вагонах, особливо тепер, коли дощі, катаються до кінцевої, потім повертаються назад у місто, інколи ночують у міліції, але міліція їх зазвичай відпускає, щоб вони не нанесли їм у камери різної зарази, так і живуть, непогано, до речі, живуть, не найгірше.
Вони врешті здіймаються і йдуть до сусіднього вагона.
Це для них ніби перейти із кухні до вітальні— окупували потяг і катаються тим самим маршрутом, як заведені або прокляті.
Я пробую заснути, але мене весь час викидає зі сну, ніби невдалого серфінгіста із хвилі, і я починаю тихо стогнати.
– Тобі що— погано?– питається Вася.
– Щось нирки ниють.
– Да, розтрясло тебе.
– Ага, розтрясло. Аякже— розтрясло.
У ті короткі хвилини, коли я все ж таки стаю на свою хвилю, утримуюся на дошці й лечу вниз, мені сняться двоє янголів— один повніший, другий вищий, вони виходять на коридор і починають хуячити одне одного, пір’я летить навсібіч, і їхні довгі жіночі нігті, якими вони дряпають одне одному обличчя й під якими запеклася сіль небес, зблискують у повітрі, як ножиці в руках умілих кравців, вони б’ють одне одного по обличчю, і їхні кулаки вже перемазані кров’ю, і раптом один із них падає, б’ється головою об холодну коридорну плитку, і той— вищий,– котрий переміг, підходить до нього і цілує його в повнуваті криваві уста, з яких починає витікати пастеризоване молоко.
Мені сниться, що я— легені цього янгола, я відчуваю, як довго й старанно хтось бив його— мого янгола, якраз по тій частині його повного тіла, де перебуваю я, важкими футбольними бутсами, я повільно повертаюся в його тілі, весь у рубцях і ранах, із моїх ран проступає молоко, я намагаюся ухилитися від ударів, але мені просто немає куди ухилитися, тому що я цілком залежу від того, у чиєму тілі я перебуваю, хто прикриває мене собою і хто повсякчас мене використовує, мені лишається тільки терпіти й спостерігати, як це молоко проступає крізь усі мої пори, крізь кожен надріз, крізь кожну рвану рану, крізь кожен шрам, витікає з мене разом із моїм болем, разом із моїм страхом, разом із моїм життям.
Мені сниться мій янгол, уже мертвий, його перевозять кудись, аби спалити його мертве переможене тіло, його тягнуть чорною підлогою моргу, ніби мертву курку, кров і молоко змішалися в його пір’ї й тягнуться за ним кривавим слідом, його затягують до якоїсь великої кімнати, кладуть на металевий стіл і скидають з нього рештки одягу— скидають чорні бухгалтерські нарукавники, скидають сірий діловий костюм, скидають жовті італійські черевики, скидають чорні шкарпетки, сині труси, білу майку, хтось дістає врешті скальпель і робить розтин тіла, розрізає його від горла до живота і розглядає його скалічені й вимучені нутрощі, вижерті зсередини мурахами, бджолами й павуками і заповнені натомість жирним пастеризованим молоком. Розріз проходить по малюнку на його шкірі, на малюнку— старе, уже виблякле розп’яття— жовтий Ісус на пофарбованому зеленкою хресті. Ісуса скальпель майже не задів— а ось розп’яття розкололось навпіл, тож тепер потрібно хіба що зшити цю мертву грудну клітку, аби мати уявлення, як воно там усе виглядало— насправді.
У Чугуєві ми не виходимо. Десь у місті в цей час, я собі так думаю, товсте й спітніле тіло Какао перевернулося. Якби він це бачив, він би нас прокляв. Але в Чугуєві електричка зупиняється на півтори хвилини, вокзал у Чугуєві цієї тривожної ночі мокрий і непривітний, і я б не вийшов зі свого вагона, навіть коли б мені довелося стояти тут півтори доби, хоча це жодною мірою не виправдовує мене в очах донбаської інтелігенції. Хоч як там— ми не виходимо. І ніхто не виходить.
5.30
На кінцевій ми хочемо знайти бодай якусь лавку, де можна було б перечекати пару годин до наступної електрички, але тут уже справді з’являються дембелі з грибниками. Усі лавки в залі очікування зайняті якимись підозрілими суб’єктами. Тож ми виходимо на єдину тут платформу, по радіо її чомусь пафосно називають першою, так ніби десь тут є друга, метрів за сто від вокзалу видніється високий пішоходний міст, висить над усією цією панорамою. «Прикольно,– кажу я,– пішли на міст, усе одно спати немає де». Ми підіймаємося металевими сходами й розглядаємо територію, безкінечні розгалуження рейок, збиті докупи товарняки, цистерни, щебінь, семафори, дерева, туман, вокзальні будівлі, стільки всього, а немає про що поговорити, тож ми мовчки сидимо тут, серед туману та хмар, і розглядаємо всю цю покалічену залізничну інфраструктуру, повільно п’ючи холодну мінеральну воду.
7.25
Нарешті наша електричка, ми проштовхуємося крізь сонний дембельський натовп і рушаємо в бік Вузлової. Життя продовжується ще на дві години. Дві нормальні ранкові години, чому б і ні.
Шкода, не можна спати, я, наприклад, не можу довго спати у вертикальному положенні, мене це якось принижує чи що, стрьомно— сидиш і спиш чи стоїш і спиш, ну, ви розумієте, про що я, а тут іще й погода починає псуватися, звідусюди налізають хмари, усе ніби
