Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
На якусь мить, відсапуючись і притримуючи сполошені серця, вони завмерли в гущавині зарослів, лише виставивши голови і наставивши вуха. Точнісінько так визирали з чагарника Том Сойєр і Гекльберрі Фіни, коли втекли нарешті від проклятої тітки Елізабети[105], чи як там її на ймення?.. Було тихо. Вулиця обабіч простилалася порожня з кінця в кінець. Один вогник блимав аж на перехресті. Там аж заходилося маленьке верескливе цуценятко. Далеко в центрі міста глухий будочник Кіндратій, прозваний Будило, несамовито калатав у розтрісле калатало. Десь ще далі густо валували нічні пси. Юра і Ваня зірвалися і припустили щодуху вздовж вулиці, у протилежний бік.
В цей час на пожежній вежі раптом загриміло, зарипіло, загуло, і тоді один по одному, з кашлем і харканням, полинули в темінь ночі повільні, затруднені, хворі удари. Північ! Юра з Ванею припустили ще дужче. Вони майже не торкалися землі, і п'яти стукали їм нижче куприка. Так біг Макс Ліндер[106] у картині «Щасливий жених», коли батько нареченої випускав на нього тридцять п'ять хортів. Втім, марно Юра намагався склеїти з свого обличчя максліндерівську фізіономію — без чорних вусиків і високого циліндра на голові вона все одно не виходила. Вулиця була довга і нескінченна, годинник на вежі все бив і бив, і аж нарешті вони мало не вхряслися в білий мур. Вулиця таки кінчилася. Годинник добив ще, одинадцятий і дванадцятий рази, коли Юра з Ванею вже стояли під муром, тяжко відсапуючи і хрипучи.
— Ф'ю-ф'ю! Ф'ю! — пролунало зразу ж з пітьми, звідкілясь збоку.
— Володька!
— Я думав, ви вже полякалися…
Хлопець, названий Володькою, цвиркнув крізь зуби, вилаявся, вдарив товаришів по плечах, але видко його не було — ніч тут, здавалося, була ще чорніша. Володька тримав руки в кишенях і презирливо оглядав своїх товаришів — це було видно і без того, щоб його побачити. Він взагалі поводився так, немов був і не Володькою, а капітаном Гаттерасом[107].
— Пішли!
— Ой! — зойкнув Ваня.
— Що? — закам'яніли хлопці.
— Колючка…
Поки Ваня возився з колючкою, виймаючи її з ноги, Володька ще встиг під'юджити Юру:
— Ти чого цокотиш зубами? Може, повернешся додому? Мамій!
Юра мало не заплакав від образи, але не встиг належно відповісти — колючка з Ваниної ноги була вийнята, і хлопці посунулися далі вздовж білого муру.
— Тут.
В цьому місці ціла гора каміння була звалена під муром, як приступка. Видобувшися на неї, можна було дістати руками до верху. Першим, показуючи шлях, поліз Володька, далі Ваня, нарешті подряпався і Юра.
— Тихо! Ша! — зашипів Володька, коли купа каміння з гуркотом посунулася вниз. — Сторож у будці! Мамій!..
Чи стало ясніше, чи то тут було таке місце, а тільки з верху муру можна було досить добре роздивитися навкруги. Володька, Ваня і Юра сиділи на мурі поруч, звісивши ноги униз.
Там, по той бік, були хащі кущів і дерев — густі й непролазні зарослі — і від них пахло вогкістю і рясним листям. Шпаркі коники стрекотіли цілими роями. Кілька світлих плям, кілька білих фігур випиналися там і тут з гущі чагарника. Далі їх більшало, що далі, то густіше, і, нарешті, вглибині вони стояли суцільним лісом білих стовбурів. Вони були рівні й стрімкі, похилі й короткі, присадкуваті й широкі, декотрі й зовсім лежали. І чудно — чи то поволі звикало око, чи то й справді було так — фігури дедалі виразнішали, яснішали, випливали з мороку, більшали. Справді, то було так: схід зблід — і небо порожевіло, — там, з-за гущавини дерев, сходив пізній щербатий місяць. Тепер вже ясно було видно, що то за фігури стояли серед хащів. То були хрести. За муром простилалося кладовище.
Ваня раптом шморгнув носом і потяг товаришів за штани.
— А може… хай йому… страшно… Христом-богом… Він не скінчив. Володька ухопив його за холошу й потяг.
Ваня вхопився за його рукав, і вони разом плигнули вниз. Там було страшно, але зоставатися самому було ще страшніше, і Юра покотився мерщій за. ними.
Жах. упав теж за ними зверху, мов яструб. Ваня цокотів зубами, і руки в нього трусилися, Юра весь задерев'янів, і ноги в нього не рушали з місця, навіть Володька, син кладовищного попа, що й народився отут, за огорожею кладовища, звівся зовсім блідий.
— Пішли! — хоробро випростався Володька і боязко озирнувся.
— Ой! — заверещав Ваня по третьому ж кроці. Він упав долі і заховав голову у траву.
Юра впав теж. Тепер він уже знав, що вмирає. Серце спинилося, стислося в кульку і покотилося кудись у прірву, у живіт. Просто перед хлопцями стояв хтось високий і стрункий, весь білий і немов прозорий. Сумніву не було — покійник звівся з могили, щоб розквитатися з нечемними за їхню зухвалість.
Володька опритомнів перший. Його налякав більше несамовитий Ваньчин зойк. Він розмахнувся і загилив Ваньці в потилицю, потім так само ударив білу постать по животі. Живіт глухо задзвенів — постать була
