Острів Сильвестра - Володимир Лис

Признався мені Григорій, що й він святим не був, що мав у тих далеких поїздках любовні утіхи, за що тепер картає себе вельми. Розказував, що пробував ще раз жону собі завести, та не вийшло життя, хоч із нею сина нажив. Зрештою, коли та, перша, у річці втопилася (ходили чутки, що приклав руку той рибалка, після того як спіймавтаки на перелюбі), вирішив Григорій, котрого колись Гориславом звали, піти в монастир, бо й діти вже повиростали, і вельми він у житті світському розчарувався.

Признаюся вам, брати мої, кілька разів поривався я далі піти, та щось мене утримувало. Цей чоловік, хоча статурою, як на свої роки, а було йому під шість десятків літ, вирізнявся статною, та мав якийсь страшенно знічений вигляд, такий сумний погляд, з якого просочувався аж неможливий біль, що я не міг його розповідь обірвати та самого посеред холодного розквашеного шляху покинути. Хоча стояла вже пізня осінь і випав перший сніг, який змінила сира відлига, брат Григорій був в одному літньому монаському одіянні, і, здавалося, зовсім не зважав на холод, бо дошкуляло його щось значно більше.

Так і виявилося, брати мої. Коли стали ми прощатися, сказав мені Григорій, що хоче повідати про свій страшний сумнів, про думку свою болючу. Він повідав спершу про те, що надто багато несправедливостей бачив у цьому світі, бачив, як брат убивав брата за пару мідяків, як мати продавала дочок своїх, як боляри, служиві люди, ба й самі князі обдурюють собі подібних, не гребуючи ні підступністю, ні жорстокістю, не кажучи вже про смердів чи рабів, котрих вони й за людей не мають, а за живий товар. Бачив, що не тільки в наших землях, але й в інших ті ж самі несправедливості чиняться. А коли в монастир пішов, то дав йому прочитати один тамтешній чернець-книжник з монастирського книгосховища старовинні книги, ще з давніх грецьких та римських часів переписані. Ліпше б він їх не читав, бо постає така кривава людська історія, що людина, хоч трохи наділена сумлінням, заснути не зможе.

— Брате мій Сильвестре, — сказав мені брат Григорій, — прости мене за те, що скажу. Але, судячи з усього, ти читав, і не раз, Святе Письмо, і знаєш, що там є багато мудрих думок і втіхи для людини думаючої. Але є багато оповідей про убивства, муки й підступність та жорстокість людську.

— Для нашої ж науки і пізнання цього світу та самих себе, брате мій, — відповів я йому. — Ті, хто Бога не хотів знати та його науку, й чинили неподобно та небогоугодно.

— Може, й так, брате Сильвестре, — відповів мені Григорій. — Бо я, чесно признаюся, не раз думав: нащо Бог, якщо він всемогутній і всеблагий, допускає такі неподобства? І, признаюся, закралася у мене думка страшна. Ти ж знаєш початок книги Буття, коли Бог створює землю і все суще на ній, і коли написано, що людину Бог створив за образом своїм і подобою, на Божий образ створив. І подумав я: а що коли святий Творець цієї книги мав на увазі, що за природою, повадками своїми Бог схожий на людину, а людина — на Бога? Що коли йдеться не стільки про зовнішню подобу, але й внутрішню, а Він такі ж має муки і такий же характер, як істоти, створені за його подобою?

Каюся, тієї миті мені хотілося б побачити перед собою образ диявола з його мерзенною подобиною, хвостом і ратицями, а може, й чимось огиднішим, хоч на мить побачити, але нічого подібного я не угледів. Переді мною стояв уже старий, ледь згорблений чоловік із поораним зморшками й мечем обличчям у чорній чернечій рясі. Мрячливий осінній дощ, що знову почався, падав на його плечі й ще більше пригинав до землі. Наче гілки старого, майже всохлого дерева, висіли руки, які вочевидь знали і зброю, і плуга, але, судячи з розповіді, вміли й гортати сторінки книг. Я подумав було, що диявол може приймати будь-яку личину, спокушаючи слуг Божих, і раптом з жахом усвідомив, що не хочу в це вірити, що переді мною просто слабка і, о горе, думаюча, мисляча людина, здатна посіяти якийсь сумнів і в моїй грішній голові. А коли не сумнів, то співчуття до неї. І ще згадав розповідь болярської вдови Яніни…

— Я думаю іноді, брате, а може, людина спроможна якось коли не ділом, то хоч словом допомогти Богові? — казав цей чоловік. — Може, ми могли б самі виправити те, що вже є? Якби ж знати, як це зробити, брате.

— Ми й маємо ставати ліпшими, й саме те є угодне Богові, — сказав я. — А все інше, брате, від лукавого. Єресь ти казав страшну. Не дано нам пізнати промисел Божий ні що до нас, ні щодо цього світу. У кожного в цьому світі є своє призначення. Вірити треба, просто вірити. А тобі каятись і молитися. Молитися і каятися. І ще нагадав я йому рядочки з послання Павла до колосян: «Тепер же відкиньте і ви все оте: гнів, лютість, злобу, богозневагу, безсоромні слова з ваших уст».

— Бувай, брате, — сказав наостанок цьому чоловіку.

— Бувай, щасливої тобі дороги, — промовив він, мовби з полегшенням.

Все ж коли я пройшов шмат в’язкого шляху, то не стримався й озирнувся. Старий згорблений чоловік у чорній одежі стояв усе на тому ж місці.

Дуже б хотілося мені тоді знати, про що він думав і чи посіяли мої слова в його душі зерно, що мало б дати нові, добрі сходи? Певне, таки посіяли. Забігаючи наперед, брати мої, скажу, що через літ десять зустрів я у Києві монаха із Свято-Миколаївської обителі, котрий був посланий у справах до нашого святого монастиря, і запитав його про брата Григорія. Я дізнався, що Григорій став схимником і в останні роки вельми прославився тим, що помагав стражденним молитвами, які зцілювали болящих. Мені навіть переслав той чернець на моє прохання кілька їх. Одну з них я запам’ятав: «А ще прошу тя, Господи, Великий і Всемогутній, помогти рабі Божій силу набути, аби вона плідною стала і отримала сім’я в лоно своє, як отримує земля сім’я калини, горобини, берези, вільхи, жита і зілля множинного, що всім паростям і суттю своєю прагнутиме до життя, бо кожне життя і думкою, і словом, і собі подібними прагне примножитися