Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська
Так і сталося.
Коли Юліян опинився остаточно в хаті, найшовся наче в улику.
Тут вітався нараз чи не з усіма, хоча звернувся насамперед до батька з запитанням, як себе почував, цілував його вихуділу руку й оправдувався, що не прибув скорше.
«Нічого сину! — відповів батько тихшим, як досі, голосом, обхоплюючи сина повним поглядом. — Добре, що ти вже тут, і вечірний, а не нічний потяг забере нас. Як вже знаєш, сину, — говорив поважно, — лікарі висилають мене до купелів. На добре чи лихе — покажеться. Ця моя теперішня хороба побороздила мені в моїх обчисленнях на кілька років вперед. А ти їдеш зі мною аж до К… Я, розуміється, понесу всі кошти подорожі сам, то можеш мене спокійно відпровадити. Я б був Зоню забрав з собою, але… хто заступить мене в робітні? Вона, знаєш…» — він тут урвав і стулив уста тісно.
Юліян похитав головою, скинув з себе пальто… й, витягнувши з грудної кишені портмонетку, вичислив кілька грубих банкнот батькові на стіл. «Це для вас, тату, підмога на купелі — не журіться нічим. Лікар добре зробив, що вас вислав. Виїзд і побут в К… вплине скріпляючо на ваше струджене тіло й душу… ви трохи змарніли…» При тих словах здибався його погляд з поглядом Зоні.
«А ти змужнів, хлопче. Розрісся, як той молодий дуб… але… — додав і приступив до стола, де лежали банкноти. — Нащо даєш це, сину? Я ні на кого не числив. Давно вже приготовлявся до подібних випадків для мене чи для кого іншого з вас. Ви мені помагали зерно до зерна складати. Поступово я це робив. Правда, я тратив з дня на день у вас любов і довір’я, був деспотом, бо мусів бути… був похмурим, бо мусів бути. Мені лиш одного жаль… одного… але…» І, звертаючи розмову на попереднє, сказав: «Я ці твої гроші не беру, ти їх не заробив, не міг ще сам заробити. Віддай, коли зажичив».
«Ці гроші — моя справа, тату… ви самі мені перед хвилею казали, що я мужчина».
«Так. Але я їх не візьму».
«А я їх не віддам».
«Вложи їх в щадницю… й колись. Ні. Дай Зоні. Вона піде в місто й нехай їх вложить. Буде мені ще конче потрібно, ще згадаю твоє добре серце й порушу їх. Маю надію, що верну сильнішим… а дорогою ще побалакаєм. Оповідж нам всім, як тобі поводиться».
Юліян переповів небагатьма словами про свій побут у дідича, про відносини на парафії, подав характеристику о. Захарія, його діяльність між народом, а в кінці опинився при знайомстві з Німеччини і мимоходом на бабуні Орелецькій.
Батько насупив брови й спитав, чи вона ще жиє.
Так. Вона ж, прецінь, не така стара, чи батько її знає?
Чому ні? Але він менше; ліпше вже знає її тета Рибко й її муж в горах, куди треба, як він се споминав, раніше чи пізніше конче поїхати й відвідати їх, не поминаючи й тету Олю Альбінську. Се треба затямити собі. Вони обі заопікуються всіма ними, т. є. матір’ю, сестрами, наколи б його колись не стало, бо його, Юліяна, він не вчисляє. Він мужчина й дасть собі в світі сам раду.
«Тату!» — кликнув, прикро вражений, Юліян, але й в тій хвилі вмовк.
Батько поглянув через нього крізь вікно.
«Не хвилюйся. Старайся хоч себе поставити на ноги. Зоня вже так як забезпечена. Має свій кусень в руках, а її наречений, Мирослав — ти його знаєш — добрий і чесний чоловік. По моїй смерти поведуть нашу майстерню далі. Так маю я надію в Бога… Нам, старим, треба про все думати».
Помовчавши якусь хвилину, спитав опісля, чи Юліян знає молодого огородника Захарка з Покутівки.
Юліян зчудувався, ба, майже перелякався. Може, батько поміркував залицяння його до Марії… то тоді — батько був строгий в таких випадках, не любив, як висловлявся загалом, «любов напомацки».
Юліян не відповів зараз. Він знав, що батько числився з кожним словом.
Яко людину, знав він його досить добре. Він був характерний, доброго серця, завзятий українець і правдомовець.
«Я підкреслюю це слово, тату. Коли хочете про нього, як про городника, щось знати, то нехай послужить факт, що він заанґажований дідичем Ґанґом і на дальші літа в Покутівці від Нового року як самостійний городник з доброю оплатою і забезпеченням його особи та його дружини у випадку дідичевої смерти. Се я від дідича самого довідався. Та в чім річ, тату, що ви питаєте про Зарка?»
«Він був у мене, закупив гарний стінний годинник і спімнув, що — гадає за рік женитися. Господь знає, як то ще буде зі мною. А наша Марія полуменіє, коли він до нас заходить. Май бачність на твої сестри під час моєї неприсутности. Нерозвага багато розчаровання в життю приносить… а молодіж любить серцем і тілом. Тепер іди до них і до матері, приладься до подорожі, а прийде хвиля, то поговорим і про інше».
Юліян вийшов до матері й сестер, де говорено про ріжне, головно про хоробу батька, заручини Зоні, про те, що цвіти, які з’являлися від часу у вікнах убогої родини годинникаря, чи тут, чи там прикрашали в скромних кімнатах столики, походили не від кого іншого, як від молодого роботящого городника Зарка.
«А тобі як поводилось, паничику? Бував у о. Захарія на парафії? — питала Марія і кивала пальцем. — Як там? Ми чули, що ти парохію не обминав…» Вона шукала очей брата уперто так, що він під молодим інквізиторським поглядом сестри ледве помітно змінив барву.
«Не обминав, сестричко… не обминав — ви самі того бажали, — і признаюся одверто, що ні одної хвилі цього не жалував».
«Панна Ева…» — докинула Зоня… спиняючись поважно поглядом на обличчю брата…
«Поступова й мила панночка… далеко цікавіша, як би ви думали… буде тут дальше приватно вчитися… а далі я не знаю, я не опікун її».
«А їмость, Юльку?» — спитала мати, всміхаючись, і погладила любимця по гарнім обличчю, поправляючи йому краватку під ковніром.
«Як всі мами й їмості… Вони знані… Є там ще й бабуня… пані Орелецька…
