Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
З люттю віддавали останні накази капітани захоплених кораблів. На світанку вони спробували втекти, але козаки стежили за ними пильним оком, бо небагато звільнених можна забрати з собою на байдаках. І тепер гойдаються на реях фок-щогл проводирі невдалої втечі, а їх заступники з удаваною покорою приймають на борт живий і мертвий вантаж.
— Куди ви нас везете? — питає звільнена бранка.
— На тихі води, на ясні зорі, у мир хрещений, у край веселий, молодичко, — підморгує Савка, в якому важко пізнати шевського підмайстра з Києва.
Звільнені галерники дивляться на козаків променястими від вдячності очима.
— Братіки! Рідненькі! Рятівники наші! — шепочуть вони, ладні цілувати чоботи й мозолисті від шабель долоні січовиків.
— Не баріться, панове! Вантажте швидше байдаки! — наказує Сагайдачний, з'являючись в порту.
Мовчазний, восковоблідий під засмагою, сидить Сагайдачний на коні у чорному, застебнутому під горло жупані. Похмурим, важким поглядом дивиться він на бранців.
З забобонним жахом позирають на нього татарки.
— Сагайдак-бей, — шепочуть вони сірими від жаху вустами. — Сагайдак!
— Аллах; який він жахливий! Очі його палають, як у хижого звіра, — шелестять навколо них голоси.
— Як у самого шайтана, захисти нас, пророче, від люті його…
— Поспішайте, панове! Опівдні вирушаємо, — покрив гамір лункий голос Сагайдачного.
І для татарок голос його лунає, як сурма Мелек-уль-Мекка, ангела смерті.
А Сагайдачний проїхав повз них і спинив коня перед стратенцями.
— Що це за люди? — спитав він.
— А це, батьку, стратенці. Ми їх з льоху витягли, — пояснив Бородавка, весь чорний від пороху.
— За що ж вас мусили скарати? — спитав Сагайдачний строкату купку стратенців, де татари і вільновідпущені стояли всуміш з таврованими галерниками.
— Повстали ми. Не стало сили робити, бо вони з нас шкуру дерли, з живих.
— Ми гинули з голоду, а вони торгували нашим борошном в такіє.
— Коли б не ти, катували б нас тепер на площі султанські кати, — загомоніли вони стримано і щиро.
— Звільніть для них одну галеру. Збирайтеся в дорогу, — кинув Сагайдачний. — Та заберіть їх майно, жінок і дітей.
Знялася метушня. Міські невільники з доків та каменярень, галерники і хатні невільники кинулись до галер, наче хвилина запізнення загрожувала їм новою неволею. Вони дерлися на галери, штовхалися і пхали з вузьких східців одне одного. Жінки верещали, лаялися, благали. допомоги.
— Стійте, бісові діти! — кинулися на допомогу січовики. — Стійте! Хто штовхатиметься — залишиться у Каффі!
Загроза вплинула. Галерники пішли тихше, а повз них ішли узбережжям полонені спагі і яничари, ремісники і кара-татари. Огрядних баканів, мулл та улемів погнали окремо на одну з галер. Цих мусили годувати і пильнувати, чекаючи на значний викуп. Інших розташовували по галерах і по вітрильниках.
— Нащо нам стільки полонених? — здивовано питають Савка і Терешко.
— Як-то «нащо»? А мінять їх на наших. Адже ж тут, у Криму, залишається тільки жменька нашого ясиру. Мало не всіх завозять звідси до Туреччини, а то й ще далі, або на галери беруть… От і врятуємо за цих татарюг ще з дві-три сотні наших страдників, — охоче пояснювали літні бувалі козаки.
Плачуть жінки, падають на рідну землю, цілують її востаннє.
— О Горпіне, Горпіне! Тепер я розумію твою минулу муку, — шепоче Медже пересохшими вустами.
Очі її з невимовним болем дивляться на зруйновану Каффу. Застигло в них болісне запитання: за що? І нема поруч з нею щирої і сміливої Олени-Ельмас, щоб кинути січовикам гаряче слово:
— Тому, щоб панам та беям, та й нашим срібним дукам жити сито і весело. Щоб тисячі працювали на купку щасливих, бо одна правда у ситих, а інша — у бідних, і ситі ніколи не зрозуміють голодних.
Ахмет підтримує Медже. Він забув, що закон забороняє дивитися в жіноче обличчя. Хіба до законів тепер… Медже ледве плентається. Hемa синьоокої дівчини з голосом дзвінкої цикади, зогрітої сонцем. Зав'яла вона, змарніла. А що буде з нею у холодній степовій землі, де вип'є неволя її молодість?
А Сагайдак-бей сидить на коні, нерухомий, мовчазно-похмурий. Люта радість клекоче в його грудях, а десь глибоко-глибоко ворушиться сумнів:
«Чого вона співала? Кого виглядала у хвилях?..»
Харлик Свиридович наближається до гетьмана і салютує шаблею, наче у Варшаві, на королівському огляді.
— Пане гетьмане, полонені і звільнені бранці вже на байдаках.
Сагайдачний здригається.
— Веслярі, до опачин! — лунко наказує він.
Повернувшись на свій байдак, Сагайдачний рушив на корму повільно, обважнілою ходою. Спустився на лаву, замислився. В душі була порожнеча. Серце глухо нило, наче дуплястий зуб, і сумнів роз'ятрював свіжу рану.
А що, коли Настя співала, чекаючи когось іншого, і пішла до нього з власної волі? Чому тоді мчав він до Каффи, рискуючи власним життям?.. Загинув Карпо і з ним жахлива таємниця. А що, коли Свиридович знає правду і до слушного часу мовчить, щоб коли-небудь кинути йомуу вічі насмішку, жагучу й отрутну, як жало гадюки?! А може, знають і інші?..
Що він тоді в їх очах? Нікчемний бабій, нещасливий коханець, ладний лити кров для власного щастя? О, цього козаки не подарують йому! Тепер він заткнув їм здобиччю горло, але коли хліб козацький поїдять…
З жорстокою насолодою роз'ятрював він душевну рану. Хотілося лягти на дно байдака, вкритися важким рядном, втиснутися в просмолені дошки і так лежати, щоб ніхто не бачив його і не згадував про його існування. Півжиття віддав би він, аби викреслити події минулої ночі.
Тремтячою рукою витягнув він з кишені кисет, що сунули йому в ханському палаці. Набив люльку, став кресати вогонь.
— О! Батько наш запалив по-козацькому, — тихенько ойкнув один з веслярів, підштовхуючи Максима Бабія.
— Бре-е… — вищирив той зуби, але осікся, бачачи, як кучерявий дим оповиває голову Сагайдачного.
Сагайдачний курив люльку за люлькою, дивився в одну точку і притамовував димом душевну муку. І зламана воля почала прокидатися, випростовуватися, наче притиснута тягарем еластична пружина.
Максим Бабій щойно змінився з веслування і сидів тепер на носі, обережно бренькаючи на кобзі небіжчика Карпа. Він мав добрий слух і молодий сильний голос. Чимало разів співав він з Карпом і жартівливих пісень, і урочистих дум і добре запам'ятовував слова і музику. І тепер коли поховали старого Карпа у глибокій могилі, віддали йому козаки дзвінку кобзу, щоб краще пам'ятав старого кобзаря, який відчинив їм вночі міську браму.
— Ану, Максимчику, заспівай
