Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Піду в сільські вчительки, — промовила Даша похмуро.

Микола Іванович перепитав зараз же:

— Куди?

Але вона не відповіла і пішла в свою кімнату. З пошти принесли листи для Даші: один був від Каті, другий — від батька. Дмитро Степанович писав:

«… Надсилаю тобі листа від Катюшки. Я його читав, і мені він не сподобався. А втім, робіть, як хочете… У нас усе по-старому. Велика спека. Крім того, Семена Семеновича Говядіна учора в міському саду побили гірчичники, але за що — він не признається. От і всі новини. Ага, була тобі ще листівка від якогось Телєгіна, але я її загубив. Здається, він теж у Криму чи десь в іншому місці».

Даша уважно перечитала ці останні рядки, і несподівано швидко забилось серце. Потім, з досади, вона навіть тупнула ногою — добре мені діло: «чи в Криму, чи десь в іншому місці»… Батько дійсно кошмарна людина, забудько й егоїст. Вона зім’яла його листа і довго сиділа коло письмового столика, підперши підборіддя. Потім почала читати того, що був від Каті:

«Пам’ятаєш, Данюшо, я писала тобі про чоловіка, який за мною ходить. Учора ввечері в Люксембурзькому саду він підсів до мене. Я спочатку злякалася, але залишилась сидіти. Тоді він мені сказав: «Я вас переслідував, я знаю ваше ім’я і хто ви така. Але потім зі мною сталося велике нещастя — я вас полюбив». Я подивилась на нього: сидить поважно, обличчя суворе, темне якесь, змарніле. «Ви не повинні боятися мене — я старий, самотній. У мене грудна жаба, щохвилини я можу померти. І от — таке нещастя». У нього по щоці покотилася сльоза. Потім він сказав, похитуючи головою: «О, яке миле, яке миле ваше обличчя». Я сказала: «Не переслідуйте мене більше». І хотіла піти, але мені стало його жаль, я залишилась і говорила з ним… Він слухав і, заплющивши очі, похитував головою. І уяви собі, Данюшо, сьогодні одержую від якоїсь жінки, здається, від консьєржки, де він жив, листа… Вона, «з його доручення», повідомляє, що він помер уночі… Ой, як це було страшно… От і зараз — підійшла до вікна, на вулиці тисячі, тисячі вогнів, котяться екіпажі, люди йдуть поміж деревами. Після дощу — туманно. І мені здається, що все це вже колишнє, все вмерло, ці люди — мертві, ніби я бачу те, що скінчилось, а того, що відбувається зараз, коли стою і дивлюсь, — не бачу, але знаю, що все скінчилось. Мабуть, мені зовсім погано. Інколи ляжу — і плачу, — жаль життя, що вже минуло. Було, яке там не є, а все-таки щастя, любимі люди, — і сліду не лишилось… І серце в мене стало сухеньке — висохло. Я знаю, Дашо, має бути ще якесь велике горе, і все це — розплата за те, що ми всі жили погано».

Даша показала цього листа Миколі Івановичу.

Читаючи, він почав зітхати, потім заговорив про те, що він завжди почував провину свою перед Катею:

— Я бачив, — ми живемо погано, ці безперервні втіхи скінчаться коли-небудь вибухом розпачу. Але що я міг вдіяти, коли заняття мого життя і Катиного, і всіх, хто був коло нас, — веселитися. Іноді, тут, дивлюсь на море і думаю: існує якась там Росія, оре землю, пасе худобу, довбає вугілля, тче, кує, будує, існують люди, які змушують її все це робити, а ми — якісь треті, розумова аристократія країни, інтелігенти, — ми ні з якого боку до цієї Росії не належимо. Вона нас утримує. Ми — папільйони. Це — трагедія. Коли б я взявся, наприклад, вирощувати овочі або ще що-небудь корисне, — нічого не вийшло б. Я приречений до самої смерті пурхати папільйоном. Звичайно, ми пишемо книги, виголошуємо промови, робимо політику, але все це також належить до марнування часу, навіть тоді, коли гризе совість.

У Катюші ці безупинні втіхи скінчилися душевним спустошенням. Інакше й не могло бути. Ах, якби ти знала, яка це була прегарна, ніжна й лагідна жінка! Я розбестив її, спустошив… Так, твоя правда, треба до неї їхати… їхати в Париж вирішено було обом і негайно, як тільки одержані будуть закордонні паспорти. Після обіду Микола Іванович пішов до міста, а Даша взялася переробляти в дорогу солом’яного капелюха, але тільки зіпсувала його й подарувала покоївці. Потім написала листа батькові і в сутінки прилягла на постіль, — така раптом найшла на неї втома, — поклала долоню під щоку і слухала, як шумить море, все далі, все приємніше…

Потім здалося, що хтось нахилився над нею, одгорнув з обличчя пасмо волосся і поцілував в очі, в щоки, в куточки губів, легко — самим диханням. Від цього поцілунку по всьому тілу розлилась солодка млість. Даша поволі прокинулась. У відчинене вікно видно було рідкі зорі, і вітрець, залетівши, зашелестів аркушами листа. Потім з-за стіни з’явилася людська постать, сперлася ліктями знадвору на підвіконник і дивилась на Дашу.

Тоді Даша прокинулась зовсім, сіла й піднесла руки до грудей, де було розстебнуте плаття.

— Що вам потрібно? — спитала вона ледве чутно. Людина у вікні голосом Безсонова промовила:

— Я вас ждав на березі. Чому ви не прийшли? Боїтеся?

Даша відповіла, помовчавши:

— Боюсь.

Тоді він переліз через підвіконник, відсунув стола і підійшов до ліжка:

— Я провів огидну ніч, — я хотів повіситись. У вас є хоч яке-небудь почуття до мене?

Даша похитала головою, але губів не розтулила.

— Слухайте, Даріє Дмитрівно, не (іьогодні, завтра, через рік, — це повинно статися. Я не можу без вас існувати. Не примушуйте мене втрачати образ людський. — Він говорив тихо і хрипко і підійшов до Даші зовсім близько. Вона раптом глибоко, коротко зітхнула, дивлячись, як і раніш, йому в обличчя. — Все, що я вчора говорив, — брехня… Я дуже мучуся… У мене нема сили витравити вас з пам’яті… Будьте моєю дружиною…

Він нахилився до Даші, вдихаючи її запах, поклавши руки ззаду їй на шию, і припав