Похорон богів - Іван Іванович Білик

Півтори тисячі варягів, зі злістю подумав Доброчин; я все життя боровся з цими татями, а тепер мушу дякувати їм...

Він мигцем глянув на Сігурда. Сігурд на викликав у нього того самого почуття. Роздратування, навпаки, несподіваним чином уляглося, й Доброчин уже спокійно глянув на двох юнаків — князя й королевича. Обом минав вісімнадцятий рік. Обидва були ізгоями, й жоден з них не мав певності в прийдешньому дні; але вони мали перед ним одну суттєву перевагу, яка захищала їх од важких дум; свою молодість. Отроки свейською мовою обговорювали достойності Володимирового меча. Але то теж не була розмова двох витязів, січених у січі та боротьбі, а звичайне вихваляння двох підлітків, яким дозволено поносити батьківські мечі.

— Цей меч по-нашому зветься харалужний, — сказав до королевича молодий князь. — Бачиш мереживо на лезі? Немає міцніших понад харалужні мечі! — В голосі Володимира було стільки гордощів, що Доброчинові раптом стало сумно за себе й за сина своєї сестри. Володимир більше не мав чим похвалитись. У них була одна-єдина ладдя, якою вони втекли з Новагорода, взявши зо два десятки найвірніших витязів та княжий скіт[9]. А той безпритульний королевич міг би сказати одноліткові: «Ану ж бо поглянь, скільки в мого вуя дракарів та вікінгів!»

А що має Володимирів вуй? Доброчин з запалом звернувся до богів небесних: «Якщо ви справді там жиєте й жалуєте своїх людей — споможіть нам у цю лиху годину!..»

Й важко зітхнув: молитва починалася зі слів невіри. Це мовби стало знаком на те, що чоловік мусить сам за себе дбати, бо якщо там нагорі і є хтось, то в нього доволі небесних клопотів. Кожен мусив промишляти сам.

Доброчинові й досі крутило руки та ноги, але вчорашнє почуття безвиході розвіялося й зійшло. Світ уже не меншав і не загрожував, як серед отих вогких кам'яних стін.

Кам'яниці завше викликали в ньому пригнічення. Він навіть дивувався з людей, які зводили собі кам'яні теремниці.

Жона норманського короля-небіжчика сиділа біля насаду корми, вона вже не носила чорної жалоби, й це чомусь навертало Доброчинову думку на власну сім'ю. Рятуючи Володимира й себе від розлючених варягів, Доброчин сховав сім'ю під Ладогою в надійних людей: і своїх синів та доньку з Богуславою, й Малушу та Володимирову жону — чехиню Людмилу, яку висватав в оломоуцького князя щойно перед тим.

Пливли майже за вітром, піднявши полотнища чорних вітрил. На деяких були зображені зубаті бичачі голови, на інших — червоні або білі хрести, й тільки одна ладдя була з червоним Сонцем на білому вітрилі: покровителем Новагорода за часів Доброчина й Володимира був Дажбог, котрого лише подумки чи пошепки називали Хорсом, як належало називати всіх богів, земних і небесних, щоб про це не здогадалися божі вороги.

Вітер надвечір подужчав, хвилі щораз настирливіше били в правий насад, і королева-вдова Астріда почала болісно морщитись. Олаф сміявся з матері й удавав, ніби падає в воду. Королева не витримала й нарешті попросилась під настил корми, де все було забите міхами з водою та харчем. Сігурд пильно вдивлявся в затуманену далину (десь там мав бути крайній острівець Арандської купи, на якому він збирався провести ніч), але нічого не міг розгледіти.

А вітер міцнішав і ставав злим. На дракарах уже хвилювалися, потомлені вікінги збивали весла й частіше змочували водою рипучі кочети, лаючи своїх ботсманів, які розучилися тримати стерно в руках. Це були поки що приховані закиди Сігурдові, але він знав, що незабаром неприязнь стане відвертою, якщо так і не пощастить надибати того клятого острівця.

Доброчин теж пильно вдивлявся в почорніле море, але й він не міг нічого розгледіти в пітьмі. Нарешті Володимир уздрів праворуч блимаву зірочку, яка то зникала, то знову спалахувала в суцільній чорноті.

— Для зірки наче б занизько... — сказав Доброчим.

В усякому разі, належало спробувати. Сігурд крикнув до ботсмана за стерном:

— Праворуч!

Зірка мовби потонула в воді, але коли врешті виринула, Доброчинові здалось, ніби вона стала ясніша.

Врешті зірка виявилася буйним багаттям серед скель, і ботсмани заходилися шукати чистого берега, бо на вузенькій смузі піску, де стояли чотири дракари й дві менші ладді, не лишилось вільного місця. Коли ж доправилися до пісків, їх зустріла півсотня озброєних мечами вікінгів. Чільний підійшов до Сігурда й проказав;

— Ярл Торіссон з Еланду! — й ударив себе в груди кулаком.

— Ярл Сігурд Еріксон. Хочу заночувати на острівці.

— Місця вистачить, ночуйте. А вранці попливемо гуртом.

— Куди прямуєте?

— Чекаємо на вас. Конунг Олаф звелів завернути всі твої дракари, якщо з'явишся на Арандських островах.

— Як же ти думаєш мене завернути? — розсміявся Сігурд і показав ярлові Торіссону на довгу низку своїх човнів, що вже кінчали причалювати в темряві. — Маєш усього шість човнів?

Ярл відповів не зразу. Він був одверто спантеличений і довго добирав слова, тоді ще довше бухикав.

— Конунг Олаф мені не казав, що ведеш по собі таку силу, — нарешті вимовив він. — Я з тобою не зможу впоратися.

Вікінги Сігурда назносили дров, якими був закиданий берег, і над морем спалахнули сотні багать.

Доброчин зашепотів до Володимира, коли для них двох поставили окреме шатро:

— Бачиш оцих варягів?.. Це ж ми з тобою прикликали їх доброхіть.

— А як же ще можна прикликати? — здивувався молодий князь. Він так само, як і його вуй, ненавидів тих варягів, що поралися десь там у їхній землі, цих же мав за друзів, які допоможуть йому повернути собі новгородський стіл, даний йому батьком Святославом.

Доброчин сам до себе голосно запитав:

— А що робитимемо з ними в Новігороді?

Голос прозвучав так, наче ці слова мовив йому хтось інший, зовсім чужий і байдужий чоловік, і це змусило Доброчина підхопитися.

— Чуєш? — пошепки сказав він, бо в шатра теж були вуха. — Поклянися мені на мечі, поклянись такими словами: «Хай мені шмат хліба в горло не йде, хай не зможу води проковтнути, хай мене не прийме Матір-Земля, коли я всеньке життя не нищитиму варягів!»

Князь Володимир мовчав. Од нього вимагали страшної клятви,