Заложна душа - Дмитро Білий
— Здається, це вона...
* * *
Отямилась Оксана від різких пахощів, які наповнювали незнайому хату. Дівчина відчула, що лежить на лежанці, застеленій м'якою рядниною. На Оксані була нова сорочка, побиті стопи ніг чимось змащені і вміло перев'язані білими полотняними стрічками. Дівчина підвелася й озирнулася — на стінах висіли в'язки висушених трав. Перед закоптілою іконою горіла лампадка, але замість звичного аромату ладану по кімнаті стелився незвичний духмяний запах. Посеред покою стояв стіл, на ньому — глек і великий кухоль, у мисці лежали шматки житнього хліба. Дівчина машинально поправила волосся — воно було старанно розчесане й заплетене у довгі коси.
Оксана знову лягла — здавалося, пахощі посилюються й дурманять голову, відбираючи сили. Вона і не помітила, як знов провалилася в небуття.
— Очуняла, дівчино?
Оксана стрепенулася, відчувши на плечі чиюсь руку — над нею схилилося немолоде жіноче обличчя, на якому ще лишилися сліди зів'ялої краси. На голові у жінки був очіпок із зеленої тканини, карі очі немов посміхалися до Оксани, але вона відчула смутну небезпеку, яку загортав погляд цієї людини.
— Тяжко тобі, дитино, прийшлося, — продовжувала жінка, — але тепер біди твої скінчилися: у мене боятися нічого...
— Дякую вам, тітонько... — ледь вимовила Оксана, намагаючись сісти.
— Нічого, нічого, лежи, — загомоніла лагідно жінка і почала поратись біля столу, — зараз погодую тебе — у мене і узвар є, і хліб. Їж на здоров'я, а вставати тобі ще рано, бо дуже ноги твої у дорозі порепались...
Оксана через силу розжувала сухий окраєць хлібу і ледь проковтнула солодко-кислого узвару із глека. В хаті вже було темно — свічка та ще вогник лампадки кидали мерехтливе світло навкруги і відбивали велику тінь від скрюченої постаті на сірій стіні.
— Де я, тітонько? — запитала Оксана жінку. Та на мить припинила свою метушню і зупинилася, немов розмірковуючи над простим запитанням дівчини.
— Та де ж! — у нашому селі, Горобцівці. Тебе сусіди мої підібрали, а я лікую потрохи. Бо дуже ти хвора.
— А як звуть вас?
— Мене кличуть тіткою Одаркою, дівчино... — після цих слів жінка знов почала ходити по кімнаті, переставляючи домашні приладдя та грюкаючи мисками. Оксана довгий час спостерігала за її рухами. Було в їх одноманітності та безглуздій похапливості щось лячне. Непокій почав закрадатися в серце Оксани. Вона заплющила очі і забулася в каламутному сні.
* * *
І снився їй сон, а може все, що було до цього, було сном — хто знає?
...За великим столом сидять вони з Остапом і стоять перед ними весільні страви. Одягнутий козак її коханий у червоний кунтуш і обличчя його сановите й урочисте, і тримає він її ніжно за руку широкою долонею своєю. А вона — краща за ранкову зорю у білій сукні із брабантськими мереживами, у прозорій весільній фаті на русявих косах, і десь грають веселі музики, але окрім неї й Остапа не видно нікого. Стіл довгий і ломиться від наїдків, лави довгі рушниками застелені. Але десь гості поділися? Повертається до неї Остап і усміхається лагідно. І Оксана йому люб'язно посміхається. Але усмішка у неї зникає, бо із кутків очей Остапових починають цівки крові сочитися, і темніє обличчя його, і вже замість прегарного молодечого обличчя козака з'являється зморшкувате старече суворе лице з білими звислими вусами, але і воно розчиняється, і вже замість нього страшні очі і червоний рот із білими іклами; кричить розпачливо Оксана: Не Остап ти!; — а страшний старець біля дівчини регоче і притискує Оксану до себе, і за столом вже страшні гості вишкіряють зуби і блимають банькуватими нелюдськими очима, простягаючи до неї руки з покрученими чорними пальцями. Але хтось б'ється у віконце — це великий бусол намагається скло пробити закривавленими крилами, та скло заростає зеленим мідяним лушпинням... Хоче рвонутись Оксана востаннє, але чує позаду голос Одарки: — Не бійся, дівчино, з ним тобі добре буде! І стає у кімнаті чорно — тільки спека і регіт...
Прокинулась Оксана і довго не могла втямити — чи це з нею уві сні було, чи ще попереду трапиться?
* * *
Вранці наважилась Оксана на подвір'я вийти. Все у дворі поламане та побите, реманент старий валяється, борона потрощена. Чорний кіт на призьбі звернувся. Оксана до паркану дошкандибала — на патиках побиті глечики стирчать. Навпроти через вулицю такі ж занедбані хати. У багатьох вже вітром стріхи порозносило. Чорніють сволоки, немов ребра у мерців. Десь ворота риплять — суховій вулицею перекотиполе несе. Довго стояла Оксана біля паркану, погляд Одарки спиною відчуваючи, тоскно вдивлялася вздовж вулиці, сподіваючись живу душу побачити. Довго так простояла. Раптом бачить — вздовж вулиці чоловік шкутильгає — свитина на ньому драна та полатана. Солом'яний бриль ледь травою підбитий. На обличчі рідка світла борода й очі червоні сльозяться. Іде він, на патик спирається. Оксана до нього:
— Доброго дня вам, добрий чоловіче!
Той Оксану побачив і раптом закричав, патик випустивши:
— Бідна! Бідна! Чума в селі! Смерть під стріхою! Бідна! Тікай, тікай від себе! Віддасть тебе босорка! Усі згинули! — вигукуючи це, чоловік руками замахав і побіг до Оксани. Дівчина відсахнулася, чоловік до неї руку з потрісканими, немов попеченими, пальцями простягнув.
— Не лякайся, дівчино, — від голосу Одарчиного здригнулась Оксана, а господиня її дивна чіпкими пальцями за плечі схопила і до хати повела, примовляючи:
— То навіжений чоловік, дурник, до серця його ману не бери! А ти ще хвора і треба мені тебе лікувати, — озирнулася і на чоловіка крикнула: — Іди геть, дурню, ти мені зараз не потрібен!
Той, скиглячи, кудись пошкандибав.
— Може я далі, у степ піду, тітонько! — промовила Оксана, але Одарка так на дівчину глянула, що та покірно за нею у хату
