Ген воїна - Руслан Володимирович Горовий

— Третій корпус, напіврозвалений. Тут якийсь дивний ганок. Схоже на бункер.

Коли підійшов старший, один із бійців саме відривав стару дошку. У отворі проблискував метал.

— Схоже на стіну...

— І зовсім навіть не стару, — додав старший.

Він із хвилину стояв мовчки і задумливо розглядав знахідку, доки підлеглі обстежували ганок і зривали з нього дошки.

— Точно бункер, — сказав хтось із вояків.

— Бункер, то й бункер. Усім зайняти позиції по периметру за деревами!

Підійшов командир і кілька разів ударив черевиком об металеву стіну.

— Агов, всередині! Гадаю, ви мене чуєте. Даю п’ять хвилин, щоб ви вийшли до нас із піднятими руками. Інакше ця залізяка стане вашою домовиною.

— Старший передав рішення, — Марічка сиділа у Андрія на колінах і обнімала його за шию. — Вони поки що не втручатимуться у справи Землі. Наступну перевірку заплановано через сто років.

— То чого ж ти плачеш?

— Бо мушу повертатися додому. Повертатися сама. Я не можу взяти тебе з собою.

— Я розумію, — Андрій перебирав рукою Марійчине волосся, — це все одно, що привести у власну хату безхатченка з карантинного блоку.

— Припини, — Марічка несильно штурхонула Андрія кулачком по ребрах.

— Гаразд, — відповів їй Андрій, — я більше не буду.

Екран монітора вже давно показував альфівців, що чатували біля входу до бункера. Величезний чоловік у чорному, вочевидь командир, час від часу пропонував здатися «по-хорошому», і від його слів Андрію було смішно.

— Мені вже час, — тихо промовила Марічка.

Андрій обережно зсадив жінку з колін і підійшов до дверей бункера.

— Зробимо так. Ти повертаєшся додому, а я вийду назовні і підірву бункер. Ти ж розумієш, навіть якщо ті, — він показав рукою на двері, — і не розберуться з вашими шлюзами, то й того, що знайдуть тут, буде досить, аби вони впевнилися у вашій присутності. Уся ця техніка може дати новий поштовх для розвитку нашої цивілізації. І не обов’язково в той бік, який ви плануєте. Немає гарантії, що під час наступної перевірки ваші зіткнуться із більш серйозно підготовленими землянами.

— А вони тебе не вб’ють?

— Ти забуваєш, що я з їхньої системи.

— Щось я не надто тобі вірю.

— А дарма, — Андрій підійшов до Марічки і поцілував її. — Все буде добре. Я включу таймери, вийду і скажу, що терористи замінували бункер, що часу обмаль. Коли ми всі відійдемо, я знищу бункер.

— Знаєш, — вираз обличчя Марічки посерйознішав, — я впевнена, що ті заряди росіянина не завдадуть значної шкоди бункеру. Ось, — вона простягнула Андрієві пульт, — нехай спочатку спрацюють ваші пристрої, а коли ти будеш на безпечній відстані, хоча б за кілометр звідси, натисни ці дві кнопки.

— Домовилися.

Марічка обняла Андрія й усім своїм тілом припала до нього.

— Так боляче, що ми більше ніколи не побачимося.

— Хто зна, а може, ваші передумають?

— Я намагатимусь їх переконати.

Андрій звільнився з обіймів жінки і натиснув кнопку на пульті. Стіна тихо відійшла вбік. Марічка зайшла всередину, не відриваючи погляду від Андрія.

— Я кохаю тебе, — прошепотіла вона.

— І я кохаю, — відповів Андрій.

Перед тим, як стіна зачинилася, Андрій встиг прикласти долоню до вуст і послати жінці повітряний поцілунок. Він постояв із хвилину і знову натиснув кнопку. Стіна відійшла вбік — шлюз був порожній.

— Щасливої дороги, люба...

Андрій сів на ліжко. «От і все. Я навіть не встиг сказати, що вона мені снилася». Йому зробилося досадно, що не може зараз бачити неба. Понад усе він хотів би зараз опинитися десь посеред полі, і щоб навколо була тиха ніч і вкрите зорями небо. Він міг би задерти голову і дивитися вдалечінь — туди, де була вона, Марічка. І раптом згадалася мама.

— Ох, мамо, знала б ти, яку могла би мати розумну невістку, — Андрій навів пульт на двері бункера.

Залізні двері почали зсуватися вбік, трощачи собою рештки ганку. Спершу ззовні було тихо, потім почувся голос старшого:

— Усередині нікому не рухатися, ми заходимо!

Андрій побачив, як на сходах з’явилися спочатку черевики, потім ноги у чорних штанях, далі бронежилет, спрямований у бункер автомат. Нарешті постать спустилася по сходах повністю. Це був старший, що раніше командував перед ґанком. За ним спускалися ще четверо чи п’ятеро людей.

— Ласкаво прошу до реального світу, — посміхнувся Андрій і натиснув на пульті відразу дві кнопки.

— Ти чула? У Чорнобилі знов бабахнуло.

Літні жінки сиділи на лавці біля парадного. У Києві вечоріло. Поруч біля них бігала мала дівчинка.

— Ти шнову уключала той канал, де про кров покашують? — дитя погано, однак старанно вимовляло слова. — Я уше татку рошкашу.

— Тихо ти, «рошкашу», — передражнила маленьку бабця. — Йди грайся, не лізь у дорослі розмови.

Вона відвернулася від дитини до своїх подруг.