Голодна весна - Іван Іванович Кірій

красою. Кажу «жабки», бо були вони такими маленькими, немов іграшковими, схожими на модні колись брошки жабок, які продавалися в нашій крамниці і їх любили носити дівчата. Спинки ці жабки мали світло-зеленого кольору або скоріше – салатного. Гладенькі, блискучі, немов щойно пофарбовані. Животики білі, лапки – жовто-червоні чи, навпаки – червоно-жовті. А ще правильніше – немов золотисті. Голівки в райдужному обідку, і дві маленькі зернинки жовтих очиць. Очі нерухомі, немов скляні. Цяцька, та й годі. І не лазить, і не стрибає ця жабка по землі, а прилипло сидить на зеленому листі низькорослих дерев, на широкому листі бур'янів, горобини. Цих новоявлених жабок, не придивившись пильно, важко було побачити, зате легко почути. Вони несамовито скрекотіли вечорами й ранками, від їхнього скрекоту аж у вухах лящало.

Коли вони немов змагалися між собою в скрекотінні, до них можна було підійти дуже близько, жабки, мабуть, не чули або, зайняті своїм скрекотом, не звертали на близькість людей уваги. Я не раз спостерігав їх за цим заняттям з цікавості. Перед тим як кричати, жабка-зеленка дивно надувала воло, яке ставало у неї мов горобине яйце, потім розкривала свій маленький ротик і немов видихала із себе дивний, деренчливий звук. Воло під горлом поволі зменшувалось, і водночас тихішим ставав скрекіт. Потім все повторювалось знову.

Якщо ж жабка помічала мою присутність, одразу ж перестрибувала з того листка чи стебла, на якому сиділа, на інший. Стрибала далеко й точно. За те й називали їх летючими, хоч крилець, звичайно, вони не мали.

Цих жабок з'явилось теж дуже багато, але, на щастя, вони жили тільки над водою, у берегах, в садах і на городах. І активно живилися мошкою та комарами, прямо-таки знищували їх. Робили це переважно вдень, коли мошкара і комарня причаювалася під листям у затишку. Тому ці жабки удень і не кричали, були зайняті полюванням.

Надто ж голосно скрекотіли вони, передчуваючи Дощ.

Як до всього швидко звикає людина, так швидко звикли всі у селі й до зелених симпатичних лобок І, звісно, не боялися їх. Особливо ми, дітлахи, не боялися взяти в руку жабу, мишу, їжака, покласти собі за пазуху вужа. І нічого нам від того не ставалося, все минало немов так і треба.

Проте зелені жабки виявились зовсім не такими, як ми про них думали, і змусили нас невдовзі остерігатися їх, обходити стороною. У мене довго стояла перед очима перелякана дівчинка із сусідньої вулиці з зеленою симпатичною жабкою на руці, між ліктем і зап'ястям. Ішла вона погуляти до Гальки, побачила на листях бузини над нашою канавою кілька цих жабок, і закортіло їй чи то погладити одну, чи просто тільки торкнутися (така вона була гарна), а та жабка візьми та й стриб на голу руку. Ошелешена дівчина хотіла скинути її, тряхнула рукою, але де там, жабка вп'ялася в тіло кігтями усіх своїх чотирьох лапок.

Йде дівчинка мимо нашого двору, протягнувши поперед себе руку, й плаче,

– Що таке, Олю? – гукнув я до неї від хати. – Тебе хтось набив?

– Н-ні, – зупинилася вона біля хвіртки. – Ось! – і показує мені свою витягнуту руку.

Я не зрозумів того її жесту, підійшов ближче і не повірив побаченому: жабка на руці. Сидить і дивиться на мене нерухомими скляними очима. Як вона там опинилася і чому не втікає?

Зрозумів, коли Оля розповіла мені, як усе сталося.

Певна річ, я розгубився, не знав, що робити, як зарадити Олі. І спитати ні в кого. Мати на роботі, сусідів біля нас поруч немає. І Галька десь завіялась. Нарешті згадав: а баба Хима через дорогу, вона завжди дома.

Беру Олю за ліву руку, веду до баби Хими.

Баба Хима, як побачила і одразу ж: це її Бог покарав.

Оля в плач:

– Я не грішниця!

На нашу розмову з хати вийшов дід Йосип, високий, кремезний, з короткою щетинистою бородою і великими чорними кулаками.

– Що тут у вас? – поцікавився. А коли довідався, сказав: – Чудеса, та й годі! – Далі кивнув мені: – Веди її до баби Насті на Окіп. Вона зарадить. Знаєш, де живе?

– Знаю, – відказав, адже недавно був у неї з рукою.

Вийшли з Олею на вулицю, аж тут і Галька немов З під землі вродилася. Я розказав їй усе, й повели ми заплакану Олю на Окіп до баби Насті. І дивно, поки ми ходили до баби Хими, поки йшли на Окіп до баби Насті, проклята жаба не подала ніяких ознак життя: не поворухнулася, не кліпнула, не подала ні звуку з небезпеки. Сиділа на Олиній руці мов закам'яніла.

– Це знову ви, дітки? – впізнала нас із Галькою, придивившись засльозеними очима, баба Настя. – Знову щось накоїли? – Була вона уже геть немічна.

Пояснили їй, чого прийшли, показали Олю.

Похитала баба маленькою головою в чорній хустці, поплямкала зібраними в гармошечку сухими губами й звеліла нам з Галькою вийти з хати, а Олю залишила.

Не було її довгенько. Нарешті вийшла. На очах сльози від радості, скупо всміхається, показує нам руку. Жабки на руці не було. Виднілися лише малесенькі проколинки від її кігтів, немов хто голкою поштрикав руку в чотирьох місцях.

– А де ж вона, жабка? – запитали ми з Галькою водночас.

Оля махнула рукою на бабину старезну, як і сама баба, хату.

– Там у баби.

– А забрала вона її як? – питаємо.

– Я не бачила, – стенула плечима Оля. – Баба звеліла мені заплющити очі й відвернутись, я тільки чула, як вона щось шепотіла і по черзі підставляла під жабчину лапку кінчик ножа. Підставить, пошепоче щось, і мені чутно, як жабка витягує з руки кігтики лапки. Так чотири рази підряд. А далі я не знаю, як було, де поділася жабка, що з нею зробила баба Настя. Звеліла розплющити очі й повернутись, перехрестила мене й сказала: «Іди, дитинко, з Богом».

Дивина, та й годі, не баба, а справжній чаклун.

Аж ось і вона вийшла з макітеркою в кістлявих руках. Макітерка накрита старенькою полотняною хустиною.

Ми – до неї. Дякуємо. А я потім наважся та й запитай: як ви, мовляв, ту жабку з Олиної руки забрали?

Баба Настя постояла, помовчала, а потім:

– На дзеркало її виманила. Ось вона у мене тут, – показала очима на макітру в руках. – Зараз випущу, нехай живе, дурне створіння. – Продибала за хату, до розкішного куща калини, зняла