Спокута - Ієн Макьюен
Емілі зітхнула, не почула сама себе й зітхнула знову. Вона стояла біля напівкруглого телефонного столика з кутого заліза коло дверей бібліотеки, поклавши руку на телефонну слухавку. Щоб поговорити з констеблем Вокінсом, їй спершу доведеться розмовляти з його дружиною, дуже балакучою жіночкою, яка любила говорити про яйця і все, що з ними пов’язане, — і ціни на корми для курчат, і лисиць, і ненадійність нових паперових пакетів. Її чоловік не квапився виявляти тієї поштивості, якої очікуєш від поліцейського. Застебнутий на всі ґудзики, він щедро сипав банальностями, примушуючи їх звучати так, наче це перлини набутої важким трудом мудрості: якщо дощ, то як з відра; ледачий завжди робить двічі; паршива вівця все стадо псує. В селі ходили чутки, що перш ніж поступити в поліцію і відростити собі вуса, він був профспілковим діячем. У часи Загального страйку хтось навіть бачив, як він у поїздах роздавав листівки.
А крім того, чого вона проситиме у сільського констебля? Поки він розкаже їй, що хлопці — це хлопці, поки сформує пошукову групу з півдесятка місцевих жителів, піднявши їх з ліжка, мине година, й близнюки вже самі повернуться, до смерті перелякані тим, яким величезним є світ уночі. Власне кажучи, думала вона зовсім не про близнюків, а про їхню матір, свою сестру, а радше навіть про її втілення в тоненькій і гнучкій Лолі. Коли Емілі встала від столу, щоб заспокоїти дівчинку, її саму здивувало почуття обурення. І чим більше вона його відчувала, тим більше бідкалася над Лолою, щоб приховати його. Подряпина на її обличчі була беззаперечною, жахливими були й синці на руках, особливо якщо подумати, що зробили це маленькі хлопчики. Але Емілі охопив давній антагонізм. Це свою сестру Герміону вона заспокоювача — Герміону, яка завжди була на першому плані, яка вже змалечку так майстерно влаштовувала спектаклі, пригортала вона до своїх грудей. І як і колись, чим більше Емілі закипала, тим дбайливішою була. І коли нещасна Брайоні знайшла хлопчачого листа, саме отой антагонізм примусив Емілі так різко повестися з малою. Яка несправедливість! Але думка про те, що її донька чи будь-хто, молодший за неї саму, відкриватиме конверт і ще й загострюватиме ситуацію, роблячи це дещо сповільнено, потім читатиме всім вголос, сповіщаючи новини й опиняючись таким чином у самому центрі драми, викликала старі спогади й ниці помисли.
Протягом усього їхнього спільного дитинства Герміона воркувала, гарцювала й танцювала, викаблучуючись при кожній зручній нагоді й зовсім не думаючи про те — так принаймні вважала її мовчазна й сердита старша сестра, — як безнадійно смішно все це виглядає. І коли, як усі добре знають, одинадцятирічна Емілі до смерті перелякала повну кімнату гостей, влетівши з розгону в засклені двері, й так розпанахала собі склом руку, що фонтан крові витворив яскраво-червоний букет на білій мусліновій сукні дівчинки, яка стояла поруч, то саме дев’ятирічна Герміона опинилася в центрі уваги, влаштувавши дику істерику. Поки забута всіма Емілі лежала на підлозі в тіні канапи, а її дядько-лікар професійно накладав тугу пов’язку, десяток інших родичів робив усе можливе, щоб заспокоїти її сестру. А тепер вона в Парижі розважається з отим, що працює на радіо, а Емілі піклується про її дітей. Plus ça change[12], міг би сказати констебль Вокінс.
А Лолу, як і її матінку, також нічим не стримаєш. Не встигли ще прочитати листа, як вона тут же перевершила братів-втікачів власним драматичним виходом. Мамуся-бо мене вб’є. Але ж саме мамусин характер жив у ній самій. Можна закластися, що коли близнюки повернуться, Лолу ще доведеться шукати. Керована незламною засадою самолюбства, вона побуде в темряві трошки довше, ще й сфабрикує собі якесь нещастя, і всі відчують величезне полегшення, коли вона повернеться, і вся увага буде прикута до неї. Сьогодні вдень, навіть не встаючи з канапи, Емілі здогадалася, що Лола хоче зіпсувати Брайоні спектакль, і ця підозра була підтверджена роздертою навпіл афішею. І як вона й передбачала, Брайоні ховалася десь поза домом, ображалася, і її неможливо було знайти. Як же Лола схожа на Герміону — залишатися безневинною, поки інші через неї впадають у відчай.
Емілі нерішуче стояла в холі, не маючи бажання йти в якусь іншу кімнату, прислухаючись до голосів шукачів знадвору і — якщо бути чесною — відчуваючи полегшення, що нічого не чує. Усе це зникнення хлопчиків — це драма на пустому місці; це життя Герміони, яке наклалося на її власне. Немає жодних причин хвилюватися за близнюків. До річки вони навряд чи доберуться. Вони, безперечно, втомляться і повернуться додому. Вона стояла, оточена товстими стінами тиші, яка сичала в її вухах, стаючи то гучнішою, то тихішою, згідно з якимсь власним ритмом. Емілі зняла руку з телефону, потерла чоло — Богу дякувати, жодних слідів клятої мігрені — і рушила до вітальні. Ще однією причиною не дзвонити констеблю Вокінсу було те, що незабаром Джек телефонуватиме з вибаченнями. Спершу додзвониться міністерська телефоністка, потім вона почує гугнявий з підвиваннями голос молодого помічника, і аж тоді — голос свого чоловіка, який сидітиме за столом, а голос резонуватиме у величезній кімнаті з кесонною стелею. В тому, що він працює допізна, вона не сумнівалася, але знала також, що спить він не у себе в клубі, а він знав, що вона це знає. Але тут нічого не можна було сказати. Або радше надто багато можна було сказати. Вони однаково боялися будь-яких конфліктів, і регулярність його вечірніх дзвінків додому, при тому що
