Талановитий містер Ріплі - Патриція Хайсміт

гребінець Дікі, загорнув їх у дощовик разом зі своїм вельветовий піджаком і заляпаними кров’ю штанами Дікі, і викинув той згорток до великого сміттєвого бака, що стояв біля стіни у провулку навпроти вокзалу. Тоді зайшов до кафе на площі поряд з автобусною станцією, поснідав лате з солодкою булочкою і об одинадцятій сів на старенький автобус до Монджибелло.

Він вийшов з автобуса й ледве на налетів на Мардж, одягнену в купальний костюм і вільний білий піджак, який вона завжди надягала на пляж.

— А де Дікі? — запитала дівчина.

— Він у Римі. — Том люб’язно посміхнувся, готовий до будь-яких запитань. — Він вирішив провести там кілька днів. Я приїхав, щоб зібрати для нього деякі речі.

— Він мешкає у когось?

— Ні, він зупинився в готелі. — Осяявши її ще однією, цього разу прощальною посмішкою, він узяв валізу й рушив дорогою до будинку Дікі. За мить він почув за спиною ляскання сандалів Мардж на корковій підошві й зупинився. — А як справи в нашому рідному Монджибелло?

— Ох, нудно. Як завжди. — Мардж засміялась. Вона була збентеженою, але пішла за ним до будинку.

Брама була відчиненою, а зі звичного сховку — з-під гнилого дерев’яного ящика, заповненого землею, в якому доживав віку якийсь нещасний кущ, — Том вийняв великий залізний ключ від дверей, і вони вийшли на терасу. Хтось пересунув стіл трохи вбік. На канапі-гойдалці лежала книжка. Мардж бувала тут після їхнього від’їзду, подумав Том. Його не було усього три дні, а здавалося, що минув цілий місяць.

— Як поживає Скіппі? — весело поцікавився Том, виймаючи з холодильника лоток із льодом. Скіппі був приблудним псом, якого Мардж знайшла кілька днів тому — бридкою чорно-білою дворнягою, якого Мардж балувала й вигодовувала, наче схиблена старушенція.

— Він утік. Та я й не сподівалася, що він залишиться.

— Ох.

— Виглядаєш так, ніби ви гарно провели час, — зауважила Мардж із заздрісною ноткою в голосі.

— Атож. — Том посміхнувся. — Налити тобі чогось?

— Ні, дякую. Як гадаєш, Дікі надовго залишиться в Римі?

— Ну… — Том задумливо насупив брови. — Насправді я не знаю. Він казав, що хоче відвідати чимало мистецьких виставок. Мені здається, що він просто насолоджується зміною оточення. — Він щедро налив собі джину, додав содової і скибочку лимона. — Гадаю, він повернеться десь за тиждень. Ледь не забув! — Том понишпорив у валізі й видобув звідти пляшечку з одеколоном. Йому довелося викинув папір, у який було загорнуто покупку, бо він добряче вимазався кров’ю. — «Страдіварі». Ми придбали його в Сан-Ремо.

— Ой, дуже дякую. — Мардж узяла пляшечку й із замріяною посмішкою на губах почала обережно її відкривати.

Том з напоєм у руці напружено міряв кроками терасу. Він більше нічого не говорив, сподіваючись, що Мардж зараз піде.

— Отже… — врешті озвалась дівчина, виходячи за ним на терасу. — Ти надовго?

— Де?

— Тут.

— Ні, лише на одну ніч. Завтра повертаюся до Рима. Мабуть, після обіду, — додав Том, адже завтра він міг отримати пошту не раніше другої.

— Напевне ми вже не побачимось, хіба що на пляжі, — сказала Мардж, намагаючись показати своє дружнє ставлення. — Заздалегідь бажаю тобі гарно провести час, якщо раптом ми вже не побачимось. І передай Дікі, щоб він надіслав мені листівку. У якому готелі він зупинився?

— Ем… як же він називається? Неподалік від площі Іспанії.

— «Інґлатерра»?

— Саме так. Але пригадую, що Дікі просив надсилати йому листи на адресу «Американ Експресс»[33]. — Вона не насмілиться телефонувати Дікі, подумав Том. А завтра він зможе зазирнути до готелю і забрати її листа, якщо вона надумає щось написати. — Напевне завтра вранці спущуся на пляж, — додав Том.

— Добре. Дякую за одеколон.

— Та нема за що.

Вона спустилася стежкою і вийшла за браму.

Том узяв валізу й помчав сходами до кімнати Дікі. Витяг верхню шухляду комоду: листи, дві адресні книги, кілька невеликих записників, ланцюжок від годинника, запасні ключі і якийсь страховий поліс. Одну за одною Том повитягав усі шухляди. Сорочки, шорти, складені светри й розпаровані шкарпетки. У кутку кімнати була незграбна гірка різноманітних папок й аркушів для малювання. У нього було чимало роботи. Том скинув одяг, голяка спустився й швиденько прийняв душ, натягнувши старі білі парусинові штани Дікі, що висіли на гачку в коридорній шафі.

Він почав з верхньої шухляди. На це в нього було дві причини: він хотів прочитати останні листи, що могли містити важливу інформацію, якій він мав дати раду, а також тому, що в разі повернення Мардж це не виглядатиме так, ніби він перевернув цілий будинок з ніг на голову. Утім, він міг уже сьогодні спакувати найбільші валізи Дікі його найкращим одягом, подумав Том.

Було вже за північ, а Том усе ще сновигав