Людвисар. Ігри вельмож - Богдан Вікторович Коломійчук

Прямували на захід, аби дістатися Лемберга. Треба було тільки десятою дорогою обходити Острог…

Широкий багнистий шлях тягнувся через сосновий бір. Давній праліс терпко пахнув грибами і посипав землю рудими голками щоразу, як десь високо тривожились дужі великі крила. Подекуди чулася звірина, мовби нагадуючи, хто тут господар, а хто непроханий гість.

Подорожні йшли бадьорим кроком. Здавалося, веде їх уперед якась висока мета, якій ці троє віддано служать.

Казимир сипав жартами, викликаючи веселий сміх супутців. Софія, мабуть, забула про свої лихі пригоди, бо не відставала ні на крок від чоловіків. А надто від Ореста, якому не шкодувала теплої усмішки, очевидно, сподіваючись від нього захисту на тутешніх довгих і небезпечних дорогах.

У якусь мить вона тихо простягла йому жменю грошей.

— Що це? — не зрозумів той.

— Візьми, це твоє, — відповіла Софія, — я взяла їх тієї ночі.

— Але ж я… я був тобі винен…

— Ні, не винен, — заперечила вона, — насправді мені потрібно більше, аніж тіло і гроші.

— Про що це ви там шепочетесь? — реготнув Казимир. — Ну й надибав ти, Оресте, собі кралю!

— Ну то й що? — відповів той, мимоволі ковзнувши поглядом по її принадах. — Авжеж краля, та ще й яка…

За кілька миль праліс почав рідшати. Товстезні сосни лишились позаду, натомість дедалі частіше тішили око залиті сонцем галявини. Згодом почали з’являтися малі сторожки, а то й хатини. Очевидно, неподалік було село, а може, якесь місто. Утім, коли ліс закінчився, мандрівники спочатку побачили на горбі великий монастир, оточений валом і гострим частоколом. Унизу плюскотіла неширока річка, а позаду монастиря притулилося місто.

Над монастирськими стінами височіла гарна мурована церква і крадькома прозирали вершечки ще недобудованих келій. Біля воріт скрипіли два вози з камінням, і кілька ченців та селян щосили тягнули впряжених волів за роги. Ті, вочевидь, не вельми переймались будівництвом, бо йшли небавом, як до сповіді.

Міські укріплення простягалися на півмилі. Вони були нижчі за монастирські, однак подекуди за ними грізно стриміли бойові вежі. Судячи з того, як багато в передмісті було спалених дощенту хат, без діла вони не стояли.

Брама, що вела до міста, також була мурована. Вона врізалася в ескарп валу тяжким склепінням, під яким спочивали дубові ворота. Вгорі стирчало кілька вартових, довершуючи собою цегляний аттик — єдину прикрасу цієї споруди.

— Місто зоветься Межирич, — оголосив Казимир, підслухавши розмову двох молодиць.

— Чув про нього, — відповів Орест, — кажуть, тут привільно бунтівникам проти ляської шляхти. Ходімо туди, купимо харчів.

— Не варто, — засумнівався Казимир, — від завтра нас почнуть шукати. Не слід з’являтися княжим людям на очі.

— Дурниці, — заперечив Орест, — кажу ж тобі, таких з вигляду, як ми, тут не один десяток.

— Можемо купити їжу в передмісті, — втрутилась Софія.

Найманець похитав головою.

— Поглянь, скільки тут згарищ, — сказав він, — не інакше, як татари навідались нещодавно. Нічого путнього там не купимо. До того ж маємо потребу в конях, а верхи і втечемо швидше.

Сперечатись було марно — Орест мав рацію.

Від брами тягнулася мощена деревом широка вулиця. Вела вона поміж вибілених вапном будинків, очевидно, до міської площі, а звідти — до сірої вежі, що виднілась на околиці. Та призначалась, мабуть, ще й для житла палатину або місцевому старості. У таких вежах у підземеллі зазвичай була скарбниця, над нею — арсенал і аж на горі покої господарів. Зручно було, не виходячи з них, оборонятись від татар або ж від своїх городян, якщо доведеться.

Збоку вулиці стояла масивна піч під камінним склепінням. Її довкола обступили чотири лавки, на яких розсілося з десяток вояків княжого надвірного полку. Звісно, посеред літнього дня піч вони не розпалили, проте в негоду, мабуть, часто тут грілися.

Казимир розгублено став і помітив, як у Софії дрібно затремтіли руки. Тільки Орест наче анітрохи не перейнявся побаченим.

— Ви чого мов задублі? — тихо мовив він, — ходімо, вони нас не знають.

— Не дивися в їхній бік, — попередив Казимир.

— Чому ж? Я навіть запитаю, де поблизу торгують кіньми, — відповів той.

— Мовчи, дур…

— Здорові були, браття! — гукнув Орест до жовнірів, не давши Казимирові назвати себе дурнем.

— Здоров був, — кинув хтось із них у відповідь.

— Не підкажете бува, де чесним людям сторгувати добрих коней?

Орест говорив привітно та весело, як скоморох.

— А ти куди, хлопче, зібрався? — запитав жовнір, що сидів до нього спиною.

— То вже моє діло, — відповів він.

— Ні, хлопче, помиляєшся…

Вояк підвівся і повернувся обличчям. Це був… пан Сангушко.

Солдати миттю обступили подорожніх і про всяк випадок націлили на них декілька мушкетів.

— Бачу, виконали моє доручення як слід, — сказав шляхтич.

— Авжеж, — втрутився Казимир, відчуваючи, що готовий з’їсти друга живцем, — як мовиться раніше: честь майстрів своєї справи — над усе.

Вельможа в’їдливо усміхнувся.

— Отже, ви мали б пам’ятати нашу умову.

— Звичайно, вашмосць, — відповів той, — ми віддамо панові все, що знайшли в човні.

Він дістав з кишені свою частку коштовностей і знаком наказав зробити те саме Оресту. Проте шляхтич їх не взяв.

— Це ваша нагорода. Як я й обіцяв — пояснив він.

— Невже вашмосці потрібна була скриня з непотребом? — щиро здивувався найманець.

— У тому човні було ще дещо… Точніше, дехто, — мовив Сангушко і, підійшовши до Софії, гречно їй уклонився.

— Якщо ваша ласка, моя пані, — сказав він, — ходімо зі мною.

Орест рішуче ступив наперед, але в ту ж мить жовніри збили його з ніг і притисли до землі.

— А щодо вас, панове сміливці, — сказав шляхтич, — то оскільки ви збиралися накивати п’ятами, я змушений також повестись неґречно…

При цих словах найманців зв’язали і потягнули вулицею. Вона справді вела до міської площі, поруч з якою двоє циган продавали коней.

— Під Полудневу Башту їх, — наказав десятинник.

— А що там, під тією баштою? — перепитав Казимир, хоча відповідь добре знав.

— Хороми панські, — зареготали солдати, — та цюпа для вас, матолку…

Розділ V

Жахлива подія сталася у Львові, в парафії святого Івана в день після Магдалини: дурна молодиця, Меланія, зоставила немовля самісіньке в хаті, а сама поралася біля корови, бо час був полудній.

А що двері до хати Меланія не зачинила, то дісталася туди льоха, що вільно бродила по дворі, прибрела до господи і дитя теє роздерла…

Молодицю сесю було наказано бити батогами, а льоху спалити живцем, бо не інакше, як то