Заложна душа - Дмитро Білий

— Ну, зовсім дівчат перелякав! — вигукнула Половчиха, а Ярина і Оксана й слова не могли вимовити після таких страшних оповідей.

* * *

Минуло ще декілька днів. Одного разу Оксана прокинулася від сильного жару, який охопив її тіло. За вікном навіть ще не пробивалося ранкове світло. Вона перелякано провела рукою по плечу — воно було шалено гарячим. Оксана підвелася й підійшла до міцно сплячої Ярини. Та сіла на ліжко і солодко потягнулась:

— Це тебе роса кличе... — сказала загадково і знов заснула.

Оксана здивовано глянула на подругу і раптом усе зрозуміла. Тепер вона напевно знала, що чує голос роси. Дівчина накинула на себе плахту, хустку і вийшла на подвір'я. Тихо відчинила тяжку браму і пішла босоніж у поле. Вологе повітря трохи охолодило шкіру на руках і палаюче обличчя. Оксана йшла, підкоряючись вічній музиці, що переповнювала її тіло. Коли її ноги відчули доторк срібної роси, і теплий туман, який повільно підіймався із яру огорнув дівоче тіло, вона відчула дивну солодку млість — скинула хустку, зняла плахту і розв'язала комір сорочки. Кожен її рух дарував спокій і музику, музику, яка існувала завжди. Біля хустки й плахти впала біла сорочка. Оксана розплела косу, і густі пасма, які вже вкрилися кришталевими бризками, важко розсипалися по плечах. Оксана йшла по росі і з кожним кроком розчинялася у м'якому килимі туману, що ніжно огортав її тіло. Роса тоненькими дзвониками відзивалася на легку дівочу ходу. Оксана, немов коштовні діаманти, набирала росу жменями, і втирала її в обличчя, шию, набухлі груди, шовковий живіт, медово гарячі стегна... Жар, що ятрив її, зник безслідно, і Оксані здавалося, а може так і було, що вона опинилася у безмірному райдужному потоці і від її тіла розходяться довкруж чарівні промені... Тепер вона не знала — чи йде вона, чи біжить, чи пливе — роса була повсюди, і вона сама ставала росою... Здалося, що вона змінила тіло: тепер у ньому була нова, розсипана у безлічі срібних промінчиків свіжа сила.

Заплітаючи косу, дівчина дійшла до діброви. За проліском відкривався широкий луг, далі, за пагорбом — хутір Половченка.

* * *

...І раптом чарівна музика розсипалася на друзки — страшні удари у татарський тулумбас розчавили кришталеві дзвіночки... Дівчина перелякано застигла, полохливо озирнувшись, — їй здалося, що з туману повільно виринає смутна постать високого вершника у гостроверхій шапці. Через мить вершник уже скакав прямо на Оксану. Дівчина щосили побігла до рятівних дерев. Тупіт копит наближався, і Оксані, немов у страшному сні, здалося, що вона не може зрушитися з місця.[8] "Росонька моя мила, допоможи мені!" — тільки й калатало у переляканому серці. Оксана заскочила у гай, закриваючи руками обличчя від хлюстких ударів вологого гілля. Вона ледь продерлася скрізь густі кущі, ноги її підкосилися, заплутавшись у високій траві, і Оксана впала на мокру землю.

Вона лежала, тремтячи від страху, обхопивши руками голову. Хруст сухого гілля під кінськими копитами наближався й глушив. Дівчині здалося, що вершник чує, як калатає в її грудях перелякане серце. Вона знов подумки зашепотіла: "Росонька моя мила, врятуй мені!". Тупіт коня наблизився — Оксана чула, як хрипить кінь Сірого Людолова. Одна мить, поки вершник знаходився зовсім поруч, перетворилася для неї на жорсткий зашморг навколо горла. Оксана зрозуміла, що за хвилину вона не витримає й закричить, щоб не захлинутися від цього нестерпного очікування. Дівчина прикусила губи, щоб стримати крик, і відчула солонуватий присмак крови.

Хруст почав віддалятися. Тільки тепер дівчина насмілилася підняти голову — крізь зелене листя вона побачила широку зігнуту спину із накинутою сірою шкірою, сагайдак зі стрілами й лук, приторочені до сідла і зібраний кільцем довгий аркан.

Довго не могла Оксана отямитися, і тільки коли підвелася, помітила, що стискує у п'ясті жмут пахучого любистку. Довго простояла Оксана у проліску, лякаючись вийти на відкритий луг — усе їй здавалося, що Сірий Людолов чатує на неї. Тільки наважилася вона повернутися до хутора, як знов почула удари в тулумбас — страшний вершник вертався. Оксана затремтіла й упала на траву, ховаючись за густим кущем терну. Минуло кілька хвилин — і вона побачила Сірого Людолова. Спочатку розгледіла сірий татарський малахай, потім бліде широке обличчя із вузькими пронизливими очима, під підборіддям у Людолова чорніла широка рана, із якої на груди спускались струмки засохлої крові. Коли вершник виїхав на галявину, Оксана ледь не закричала — поперек сідла Людолова лежала в одній сорочці Ярина — все тіло дівчини від литок до плечей було обплутане жорстким волосяним арканом, рот закривала смугаста ганчірка. Чорні розпатлані коси звисали під кінські копита. Очі Ярини були широко відкриті і в них застиг жах. На мить очі подруг зустрілися — і Сірий Людолов із своєю полонянкою щез у тумані...

* * *

...Декілька стріл із сірим оперенням стирчало у воротях хутора. Самі ворота були відкриті, і в подвір'ї Оксана побачила прохромлених стрілами вовкодавів. По всьому ґанку літав білий пух — розпорота подушка валялася неподалік. Було тихо. Тільки на даху поскрипував маленький флюгер. Оксана довго стояла біля брами, не наважуючись ввійти до хати. Нарешті вона ступила на подвір'я і побачила Половченка. Спочатку їй здалося, що старий втомлено стоїть біля стіни, тримаючи в руках мушкет, і аж раптом помітила, що із грудей його стирчить довгий держак від вил. Оксана перехрестилася і, ледь стримуючи бажання тікати, вступила на поріг. Половчиха лежала біля порога дівоцької, тримаючи в руках кухонний ніж. Голова її була розрубана навпіл. Двері дівоцької були розчахнуті, всі речі перегорнуті й розкидані, немов тут точилася запекла боротьба. Оксана вийшла на подвір'я...

Здалеку, віддаляючись, лунали глухі удари тулумбаса...

22. Відьма

Цілий день брела степом Оксана — суха трава колола розпухлі стопи, але вона не помічала болю. Страх гнав її вперед. Нарешті вона вийшла на шлях і пішла по жорсткій ґрунтовці. Від спеки губи її потріскались, а одяг просякнув пилом і потом. Іноді все в голові її паморочилося, і вона ледь трималась на ногах. Втім, вона добре розуміла, що варто їй зупинитися хоч на хвилину — вона вже не підійметься. Лише один раз вона зупинилася поблизу копанки, яку викопали, мабуть, колись чумаки обіч