Ген воїна - Руслан Володимирович Горовий

— Переміщуєш нас у просторі.

— Гм, — Марічка замислилася. — Розумієш, це не зовсім моя парафія, бо я радше, як у вас кажуть, соціолог. Мені важко пояснити тобі технічні деталі, але це щось подібне до того, що ви називаєте телепортацією.

— Дотепниця, — хмикнув Андрій.

— Не ображайся, я не хотіла тебе принизити. Проте рівень розвитку вашої науки не дозволить вам скористатися нашими шлюзами для... як ти кажеш — переміщення у просторі. Навіть якщо ви їх знайдете, то не зрозумієте, що це і як воно працює. Це все одно, якби, скажімо, мураха залізла в комп’ютер і навіть знайшла процесор. Загальної картини того, як працює комп’ютер і навіщо він потрібен, мураха не усвідомить. Вона навіть питання такого поставити не в змозі.

— О, тепер я мураха, приїхали...

— Може, я трохи й перебільшила. Ходімо.

Марічка зникла у ніші збоку кімнати. Андрій пішов за нею і побачив, що коридор веде вгору. На підлозі хтось настелив дощок, щось на зразок сходів. Він тримався за дерев’яний поручень і йшов за Марічкою.

Підніматися довелося хвилин із п’ять.

— То ми з-під землі просуваємося? — спитав Андрій.

— Насправді кімната десь на рівні поверхні землі, а вихід зроблено набагато вище, десь посередині піраміди, вже поруч.

Марічка вийшла першою і притулилася до бічного каменя. Андрій визирнув назовні, в обличчя вдарив жар пустелі.

— Іди до мене, — гукнула Марічка, — тільки пригнися!

Він, пригнувшись, підійшов до неї.

— Сюди ніхто не ходить, тож краще не привертати увагу місцевої поліції.

— Дивись: ближча до нас — піраміда Менкаура. За нею — Хефрена. А ще далі — найбільша, то піраміда Хеопса. Правіше до Нілу, звідси не видно, — Сфінкс.

Андрій мовчки розглядав піраміди, пустелю і людей унизу.

— Знаєш, Марічко, — він взяв жінку за лікоть і повернув до себе, — все це більше схоже на сон, але я тобі вірю.

І саме зараз із Марічкиної кишені почувся зумер. Жінка витягла телефон, глянула на дисплей. В її очах була тривога.

— Ми маємо повернутись у бункер — прийшло повідомлення від старшого, я маю його переглянути.

— Командири груп, до мене!

Старший альфівець відпустив тангенту рації. Він стояв біля «Джипу» у голові колони і чекав підлеглих, носком черевика ворушачи камінчики порепаного асфальту. До чоловіка підбігло п’ятеро.

— Отже. Наша ціль — піонерський табір. Він за два кілометри далі по дорозі. Беремо табір у кільце. Усіх, кого побачите, «знімати» без попередження.

Один із бійців хотів було розкрити рота, та командир не дав йому це зробити:

— Це наказ, полонених не брати. Усю відповідальність беру на себе. Все, вільні. Розберіться з ділянками, за п’ятнадцять хвилин кільце має бути замкненим.

Вояки розійшлися. Старший залишився біля джипу.

«Що ж тут у біса сталося? — чоловік присів до землі і підняв із дороги камінчик. — Майже як на війні. А якби мої хлопці були на місці тих, кого ми зустрінемо, і що тоді? Легко казати — полонених не брати».

Андрій знову опинився в бункері. Він сів на ліжко і дивився на жінку.

Марічка натиснула на кнопки пульту, і на стіні виплив екран. За мить на екрані з’явився чоловік. Він був одягнений у комбінезон, схожий на той, у якому була Марічка. Позаду чоловіка видно простору кімнату. Однак щось детальніше розгледіти Андрій не міг.

Чоловік почав говорити. Андрій не розумів його мови, тому йому залишалося лише слідкувати за реакцією Марічки.

Та уважно слухала. В усій її постаті відчувалася напруга.

«І що далі? — думав Андрій. — Що буде з усім світом, якщо отой дядько, або хто там у них вирішує, накаже припинити експеримент і знищити його результати? Тоді всім нам гаплик. Або якщо вони таки вирішать показати себе землянам? Як відреагують такі велетні, як США, Росія, Китай. А якщо війна?»

— Андрію, — голос Марічки відволік його від думок.

Екран монітора вже був темним. Марічка розвернулася до нього, в її очах блищали сльози.

— Бачу, справи не надто втішні, — намагався посміхнутися Андрій.

Жінка вибігла з-за столу і кинулася йому на шию. Вона обійняла його, увіткнулася в груди і гірко заплакала.

— От тобі й на, — все ще намагався вдавати із себе веселого дурника Андрій, — така сурйозна пані, а нюні розпускає, як студентка, що не здала іспит.

Андрій обережно погладив Марічку по голові. Потім трохи відхилив від себе і взяв у долоні її обличчя. Сльози котилися з очей жінки. Андрій подивився в її очі і потонув у них. Він обережно наблизився до жінки і поцілував її у лоба.

— Невже все так погано? — прошепотів.

Марічка притулилася до Андрія всім тілом і тихо схлипувала. А потім обережно поцілувала чоловіка в губи. Андрій відповів. Бункер неначе поплив навколо них...

— Командире, тут щось є, — прошипіла рація.

— Йду, — відповів старший,