Вишневі усмішки. Заборонені твори - Остап Вишня
Не в митниці справа.
Під’їжджаючи до Шепетівки, хочеться назад чкурнути. От так тебе й підмиває злізти і майнути знову на Київ. Перескочиш-бо Шепетівку, і нікого ж у тебе не буде… Анікогісінько… І що найдорожче залишиться – це червоний паспорт… І хапаєшся ти за нього весь час.
Не дай Бог – вискочить. Пропав.
А коли вже з Шепетівки на Здолбунів їдеш, тоді тихо-тихо у вагоні.
Чого воно так тихо? Так, ніби поховав когось, чи що.
Встає прикордонна сторожа. І так тобі шкода тої сторожі, як рідного батька.
Нейтральна зона…
«Mohyljany». Білі орли скрізь. І порожньо, порожньо на станції… Станція Могиляни.
– Прошу пана! Паспорти!
Озираєшся… Хто ж тут, думаєш собі, пан?
Дивиться на тебе людина. На голові каска чорна, на касці орел білий, і каже тобі «пан».
Виходить, що, значить, я пан. Як швидко! Яких-небудь десять кілометрів – і я вже «пан»!
Польща.
Приїхали
Польща, значить…
Їдемо… Їдемо… Їдемо…
Обабіч залізниці вузесенькі-вузесенькі смужечки поля. На смужечках тих житечко росте, ячмінь, картопелька…
Вузесенько-вузесенько так росте…
А іноді серед смужечок серед тих, вузесеньких, суцільні такі, великі-великі лани порозлягалися. Як море лани, серед дрібненьких струмочків.
Що це значить?
Не знаю, – я у внутрішні справи чужої держави не втручаюсь і не втручатимусь.
Польща – держава. Вона – за Могилянами.
Польща – хороша держава: мені ще раз її треба переїздити.
Як їдеш, так і праворуч Польща, і ліворуч – Польща, і так просто – Польща. Скрізь Польща.
Як проїхав Могиляни, так уже скрізь населення суто вже польське.
Далі – Здолбунів, Рівне, Ковель.
Польща.
На Здолбунові пересідати на варшавський поїзд.
Гроші вже там не карбованці, а злоти.
А як сідаєш у спальний вагон, то вам кажуть:
– Ви ж провідникові «на чай» дайте, бо він плати не дістає. І покоївці, що ото ліжко вам послала, дайте, бо вона плати не дістає.
– Гаразд.
Кажуть, що ніби в Польщі багато в’язниць, де сидить багато селян отих, що на Волині, на Холмщині, на Підляшші, – польських селян, – так цього не помітно. Ніч. Темно вже. І так аж до Варшави – ніч.
У Варшаву поїзд приходить вранці. Там пересадка на берлінський.
У тім уже поїзді є вагони аж до Берліна.
У Варшаві на вокзалі народу чимало. Офіцери.
Я вже звик, що я «пан». І всі пани…
За Варшавою, аж до Німеччини, так само Польща.
Лани. На ланах полільниці. Полють, плазуючи навколішках. І біля кожного невеличкого гуртка полільниць чоловічина з люлькою в зубах.
Він або сидить на межі, або стоїть над дівчатами, ручки в кишені позакладавши. А дівчата – навколішках.
Я став біля вікна та:
«Товариші дівчата. Доки ж ви плазуватимете на колінах… Та час уже розігнути свою спину та показати всім експлуататорам, що ви вільні, ви рівні…»
Сам собі подумав і сів…
Корови скрізь пасуться. Корови чорно-рябі. Голландські… А далі королева нідерландська. Це аж – за Німеччиною.
Польща – республіка, у неї є президент. Не вірите? Їй-Богу, є. Що його не чуть? А чого йому кричать…
Їдемо…
Всі до мене:
– Прошу пана! Прошу пана!
Я не витримав, устав, та:
«Товариші! Пани всі в Чорному морі. Та доки ж ви один одного, й мене, грішного, панами величатимете? Та коли ж ви панське ярмо скинете?» – сам собі подумав і сів.
Лани… Лани… Лани…
Їдемо.
В купе зо мною молодий чоловічина сидить та все на мене дивиться, а потім каже:
– Шпрехен зі дойч?[113]
А я йому:
– Ні!
– Франсе?[114][115]
А я йому:
– Ні!
– Інгліш?[116]
А я йому:
– Ні.
Мовчить він.
Тоді я почав.
– А ви, кажу, по-українському, щоб на першу категорію, можете?
– Ніх, – каже, – ферштейн.[117]
– То-то ж.
А він почервонів-почервонів. А я йому.
– Що ви мені, кажу, дойч, франсе, інгліш… Перелякали, думаєте. Та я з такої країни, що своєї рідної мови не знає, а ви мені: «інгліш».
Дивлюся, перестрашився.
– Не бійтесь, кажу, я не сердитий.
Їдемо.
* * *
Поїзд летить. Зупиняється тільки на більших станціях, а менші пролітають повз: ні вдивитися тобі, ні помітити, яка така станція, що за місцевість. Летить.
* * *
Ст. Торунь.
Стоп. Тут швиденько одчіпляються наші вагони і причіпляються до поїзда, що їде прямісінько до Берліна. Раз-два – і летимо до німецького кордону. Не зчувсь, коли в поїзді вже до вас:
– Майн гер! Біте шен, пас.[118]
О! То був «паном», тепер уже – «гер».
Просто тобі трансформація…
Кордон німецький. Ст. Шнайдемюле.
Яка чистота. Така чистота, що забруднити чимось хочеться. Ну, ясно – не звик же, щоб на станції було так чисто…
Проходять урядовці з митниці. Нічого не дивляться, тільки питають:
– Каvіаг?[119]
– Нема, кажу. – А що воно за кав’яр такий, не знаю.
А у клубі Блакитного не раз їв.
На кав’яр тут великий попит. Що б було захопити пудів хоч з десяток.
Так і знайте: хто їхатиме за кордон, везіть кав’яр пудами: Шепетівська митниця заробить.
* * *
Поїхали далі…
Лани… Ліси… Луки…
І лани чисті… І ліси чисті… І луки чисті…
Жито рівне-рівне, – ніби його путящий цирюльник під «йоржика» постриг.
Ліс. А що ви гадаєте: думаєте, що німці у себе своє дерево позаводили? Нічого подібного: наша таки сосна росте, наш кленок, наш бересток. Тільки назва друга, а дерева наші. Не видумали свого.
На луках корови пасуться. І здебільшого – голландські.
– Ну, думаю, коли є корови, – повинні бути на шляхах і кізяки коров’ячі.
Нема. Уявіть собі – нема кізяків.
Я ж пам’ятаю, що на Коробовім хуторі (дачна місцевість біля Харкова) ми колись із проф. Авериним[120] сперечалися щодо тамтешнього грунту.
– Ну з чого, – питав я його, – оцей грунт складається?
Він відповів твердо і рішучо:
– З коров’ячих кізяків. Хіба не бачиш? Та не тільки грунт. І я, – каже, – в кізяках, і ти в кізяках, і діти всі в кізяках, і голова в кізяках, і борщ з кізяками.
А тут коров сила, а кізяків не видно.
Річ дуже проста: корови тут виховані: то вона пасеться-пасеться, а потім до пастуха:
– Біте шен! Іх мехте ін туалетен геген![121]
Це по-нашому:
– Дозвольте вийти.
І йде.
Наші ж треклятущі корови, хоч де б вони паслись, обов’язково витуалетиться тоді, як до ганку підійде. Або коли її доять.
* * *
Їдемо.
Жита рівні-рівні на полях.