Українська література » Сучасна проза » Вишневі усмішки. Заборонені твори - Остап Вишня

Вишневі усмішки. Заборонені твори - Остап Вишня

Читаємо онлайн Вишневі усмішки. Заборонені твори - Остап Вишня
нас така».

Не в митниці справа.

Під’їжджаючи до Шепетівки, хочеться назад чкурнути. От так тебе й підмиває злізти і майнути знову на Київ. Перескочиш-бо Шепетівку, і нікого ж у тебе не буде… Анікогісінько… І що найдорожче залишиться – це червоний паспорт… І хапаєшся ти за нього весь час.

Не дай Бог – вискочить. Пропав.

А коли вже з Шепетівки на Здолбунів їдеш, тоді тихо-тихо у вагоні.

Чого воно так тихо? Так, ніби поховав когось, чи що.

Встає прикордонна сторожа. І так тобі шкода тої сторожі, як рідного батька.

Нейтральна зона…

«Mohyljany». Білі орли скрізь. І порожньо, порожньо на станції… Станція Могиляни.

– Прошу пана! Паспорти!

Озираєшся… Хто ж тут, думаєш собі, пан?

Дивиться на тебе людина. На голові каска чорна, на касці орел білий, і каже тобі «пан».

Виходить, що, значить, я пан. Як швидко! Яких-небудь десять кілометрів – і я вже «пан»!

Польща.

Приїхали

Польща, значить…

Їдемо… Їдемо… Їдемо…

Обабіч залізниці вузесенькі-вузесенькі смужечки поля. На смужечках тих житечко росте, ячмінь, картопелька…

Вузесенько-вузесенько так росте…

А іноді серед смужечок серед тих, вузесеньких, суцільні такі, великі-великі лани порозлягалися. Як море лани, серед дрібненьких струмочків.

Що це значить?

Не знаю, – я у внутрішні справи чужої держави не втручаюсь і не втручатимусь.

Польща – держава. Вона – за Могилянами.

Польща – хороша держава: мені ще раз її треба переїздити.

Як їдеш, так і праворуч Польща, і ліворуч – Польща, і так просто – Польща. Скрізь Польща.

Як проїхав Могиляни, так уже скрізь населення суто вже польське.

Далі – Здолбунів, Рівне, Ковель.

Польща.

На Здолбунові пересідати на варшавський поїзд.

Гроші вже там не карбованці, а злоти.

А як сідаєш у спальний вагон, то вам кажуть:

– Ви ж провідникові «на чай» дайте, бо він плати не дістає. І покоївці, що ото ліжко вам послала, дайте, бо вона плати не дістає.

– Гаразд.

Кажуть, що ніби в Польщі багато в’язниць, де сидить багато селян отих, що на Волині, на Холмщині, на Підляшші, – польських селян, – так цього не помітно. Ніч. Темно вже. І так аж до Варшави – ніч.

У Варшаву поїзд приходить вранці. Там пересадка на берлінський.

У тім уже поїзді є вагони аж до Берліна.

У Варшаві на вокзалі народу чимало. Офіцери.

Я вже звик, що я «пан». І всі пани…

За Варшавою, аж до Німеччини, так само Польща.

Лани. На ланах полільниці. Полють, плазуючи навколішках. І біля кожного невеличкого гуртка полільниць чоловічина з люлькою в зубах.

Він або сидить на межі, або стоїть над дівчатами, ручки в кишені позакладавши. А дівчата – навколішках.

Я став біля вікна та:

«Товариші дівчата. Доки ж ви плазуватимете на колінах… Та час уже розігнути свою спину та показати всім експлуататорам, що ви вільні, ви рівні…»

Сам собі подумав і сів…

Корови скрізь пасуться. Корови чорно-рябі. Голландські… А далі королева нідерландська. Це аж – за Німеччиною.

Польща – республіка, у неї є президент. Не вірите? Їй-Богу, є. Що його не чуть? А чого йому кричать…

Їдемо…

Всі до мене:

– Прошу пана! Прошу пана!

Я не витримав, устав, та:

«Товариші! Пани всі в Чорному морі. Та доки ж ви один одного, й мене, грішного, панами величатимете? Та коли ж ви панське ярмо скинете?» – сам собі подумав і сів.

Лани… Лани… Лани…

Їдемо.

В купе зо мною молодий чоловічина сидить та все на мене дивиться, а потім каже:

– Шпрехен зі дойч?[113]

А я йому:

– Ні!

– Франсе?[114][115]

А я йому:

– Ні!

– Інгліш?[116]

А я йому:

– Ні.

Мовчить він.

Тоді я почав.

– А ви, кажу, по-українському, щоб на першу категорію, можете?

– Ніх, – каже, – ферштейн.[117]

– То-то ж.

А він почервонів-почервонів. А я йому.

– Що ви мені, кажу, дойч, франсе, інгліш… Перелякали, думаєте. Та я з такої країни, що своєї рідної мови не знає, а ви мені: «інгліш».

Дивлюся, перестрашився.

– Не бійтесь, кажу, я не сердитий.

Їдемо.

* * *

Поїзд летить. Зупиняється тільки на більших станціях, а менші пролітають повз: ні вдивитися тобі, ні помітити, яка така станція, що за місцевість. Летить.

* * *

Ст. Торунь.

Стоп. Тут швиденько одчіпляються наші вагони і причіпляються до поїзда, що їде прямісінько до Берліна. Раз-два – і летимо до німецького кордону. Не зчувсь, коли в поїзді вже до вас:

– Майн гер! Біте шен, пас.[118]

О! То був «паном», тепер уже – «гер».

Просто тобі трансформація…

Кордон німецький. Ст. Шнайдемюле.

Яка чистота. Така чистота, що забруднити чимось хочеться. Ну, ясно – не звик же, щоб на станції було так чисто…

Проходять урядовці з митниці. Нічого не дивляться, тільки питають:

– Каvіаг?[119]

– Нема, кажу. – А що воно за кав’яр такий, не знаю.

А у клубі Блакитного не раз їв.

На кав’яр тут великий попит. Що б було захопити пудів хоч з десяток.

Так і знайте: хто їхатиме за кордон, везіть кав’яр пудами: Шепетівська митниця заробить.

* * *

Поїхали далі…

Лани… Ліси… Луки…

І лани чисті… І ліси чисті… І луки чисті…

Жито рівне-рівне, – ніби його путящий цирюльник під «йоржика» постриг.

Ліс. А що ви гадаєте: думаєте, що німці у себе своє дерево позаводили? Нічого подібного: наша таки сосна росте, наш кленок, наш бересток. Тільки назва друга, а дерева наші. Не видумали свого.

На луках корови пасуться. І здебільшого – голландські.

– Ну, думаю, коли є корови, – повинні бути на шляхах і кізяки коров’ячі.

Нема. Уявіть собі – нема кізяків.

Я ж пам’ятаю, що на Коробовім хуторі (дачна місцевість біля Харкова) ми колись із проф. Авериним[120] сперечалися щодо тамтешнього грунту.

– Ну з чого, – питав я його, – оцей грунт складається?

Він відповів твердо і рішучо:

– З коров’ячих кізяків. Хіба не бачиш? Та не тільки грунт. І я, – каже, – в кізяках, і ти в кізяках, і діти всі в кізяках, і голова в кізяках, і борщ з кізяками.

А тут коров сила, а кізяків не видно.

Річ дуже проста: корови тут виховані: то вона пасеться-пасеться, а потім до пастуха:

– Біте шен! Іх мехте ін туалетен геген![121]

Це по-нашому:

– Дозвольте вийти.

І йде.

Наші ж треклятущі корови, хоч де б вони паслись, обов’язково витуалетиться тоді, як до ганку підійде. Або коли її доять.

* * *

Їдемо.

Жита рівні-рівні на полях.

Відгуки про книгу Вишневі усмішки. Заборонені твори - Остап Вишня (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: