Нортенгерське абатство - Джейн Остін

Але Генрі дуже розвеселило те враження, яке справила на Кетрін його розповідь, отож він не міг продовжувати її далі. Він уже був не в змозі говорити з належною урочистістю й тому попросив Кетрін стосовно записок бідолашної Матільди вдатися до власної фантазії. Прийшовши до тями, вона трохи зашарілася й заходилася переконувати його, що, попри свій інтерес до розповіді, зовсім не думала, нібито її справді чекає щось подібне. Міс Тілні, вона впевнена, нізащо не влаштує її в таку кімнату, яку він описав. Вона не має сумніву, що цього не станеться.

У міру того як вони наближалися до мети, її нетерпіння побачити абатство, ненадовго послаблене бесідою на зовсім іншу тему, знову разбурхаюсь, і за кожним новим поворотом дороги Кетрін тепер із трепетом очікувала, коли серед старих дубів побачить масивні стіни з сірого каменю з високими готичними вікнами, осяяні відблисками призахідного сонця. Будівля, однак, була розташована так низько, що вони в’їхали в головні ворота маєтку, в землі Нортенґера, не помітивши перед цим навіть якогось стародавнього димаря.

Вона не знала, чи може цьому дивуватись, але таке прибуття було для неї, безперечно, несподіваним. Проїхати між двома сторожками, які мали сучасний вигляд, і безперешкодно зупинитися біля самої території абатства, швидко їдучи по рівній і гладенькій дорозі, добре посипаній гравієм, — без якихось перепон, сигналів тривоги або урочистих церемоній, — це здалося їй неабияк дивним. Однак їй не довелося довго над цим розмірковувати. Сильний дощ, який раптом уперіщив, позбавив її можливості продовжити спостереження і змусив зосередити всі свої думки на тому, щоб уцілів її новий солом’яний капелюшок. І, потрапивши під стіни абатства, вистрибнувши за допомогою Генрі з фаетона, сховавшись під дахом старовинного ґанку, і навіть пройшовши до холу, де її зустріли її подруга міс Тілні та генерал, вона так і не пройнялася жахливим передчуттям своїх майбутніх лихих пригод і не уявила собі навіть на хвилину ті страхітливі події, які колись відбувались у тих похмурих стінах. Подуви вітру не донесли до неї зітхань нещасних жертв; вони не донесли до неї нічого більш неприємного, ніж дощові краплі, і, старанно струсивши воду з одежі, вона чекала запрошення до вітальні, щоб зрозуміти, куди ж вона потрапила.

Абатство! Так, вона була в захопленні від того, що справді потрапила до абатства. Але, оглядаючи кімнату, вона не бачила жодної ознаки, яка свідчила б про те, де вона перебуває. Меблі своєю пишнотою та вишуканістю цілком відповідали сучасним смакам. Камін, усупереч її сподіванням, не вразив її розмірами обтесаних за давніх часів масивних камінних брил, а був оздоблений похилими ґратами Рамфорда, облицьований гладко полірованим мармуром і прикрашений чудовим англійським фарфором. Вікна, на які вона особливо розраховувала, бо чула від генерала, що він дбайливо зберіг їхню готичну форму, також не відповідали картині, яку їй намалювала її уява. Звичайно, загострене склепіння залишилось, — їхня форма була готичною, і вони, мабуть, мали стулки, які відчиняються, — але їхні шибки були такими великими, такими прозорими, такими світлими! Для того, хто сподівався побачити густі переплетіння, важке камінне облямування, пофарбовані шибки, бруд і павутину, відмінність була вражаючою.

Генерал, помітивши її роззирання, почав говорити про тісноту приміщення й простоту обстановки, яка складається лише з найнеобхідніших для життя речей повсякденного користування, і таке інше. Разом з тим він тішився надією, що вона побачить у абатстві кімнати, гідні її уваги, і почав описувати дороге позолочене оздоблення однієї з них, але раптом дістав годинника, урвав свою розповідь і зі здивуванням оголосив, що вже двадцять хвилин на п’яту! Ці слова, здавалося, дали всім зрозуміти, що вже час розходитись, і міс Тілні потягла Кетрін за собою, показуючи своєю квапливістю, що розпорядок дня в Нортенґері підтримується найскрупульознішим чином.

Повернувшись до просторого й високого холу, вони широкими полірованими дубовими сходами з багатьма маршами й площадками дісталися довгої, широкої галереї. Уздовж однієї її стіни йшов ряд дверей, а вікна в іншій стіні освітлювали галерею і, як встигла помітити Кетрін, виходили в квадратний двір. Міс Тілні завела її в одну з кімнат і, ледве встигнувши висловити надію, що ця кімната їй сподобається, одразу ж вийшла, попросивши Кетрін зробити лише найнеобхідніші зміни в одягу.

Розділ XXІ

З першого ж погляду Кетрін упевнилася, що її кімната зовсім не схожа на ту, описом якої Генрі намагався її настрахати. Вона зовсім не була надміру великою і не містила ні гобеленів, ні оксамиту. Стіни її були обклеєні шпалерами, підлога застелена килимом, вікна були не менш пишними й не більш темними, ніж у вітальні внизу, меблі, хоч і не наймодніші, — зручні і гарні, а загальне враження, яке справляла кімната, — аж ніяк не похмурим. Вона одразу ж заспокоїлась щодо цього і, дуже побоюючись своєю затримкою викликати незадоволення генерала, вирішила не гаяти часу на докладний огляд. Тому вона якнайшвидше зняла з себе дорожню накидку й уже приготувалася виймати шпильки з полотняного згортка, призначеного для негайного користування й привезеного на сидінні карети, як раптом помітила величезну високу скриню, що стояла біля задньої стіни глибокої ніші поряд з каміном. Ця знахідка примусила її здригнутися. Забувши про все, Кетрін стояла біля скрині, витріщивши на неї очі в німому здивуванні, тоді як у її голові роїлися такі думки:

«Як дивно! От не думала, що знайду тут таке! Величезна важка скриня! Що в ній може бути? Нащо вона тут? Та ще й засунута далеко, щоб ніхто не побачив! Я до неї зазирну, обов’язково зазирну, і одразу ж, поки не смеркло. Якщо відкласти до вечора, може погаснути свічка».

Кетрін наблизилася до скрині й уважно її роздивилася. Вона була зроблена з кедрового дерева, вигадливо оздобленого більш темною породою, і стояла на такій само різьбленій підставці заввишки приблизно з фут. Замок скрині був срібний, почорнілий від часу, на кінцях — уламки ручок, теж срібних, мабуть, зламаних ще давно якимось надзвичайним зусиллям, а всередині закривки — таємнича монограма з того самого металу. Кетрін завзято намагалася її розгадати, але так і не змогла. З якого б боку вона на неї не дивилась, останньою літерою ніяк не могла бути «Т»; а знайти в цьому будинку монограму без цієї літери було й справді дивно. Якщо раніше ця скриня належала комусь іншому, які ж незвичайні події могли перенести її до сімейства Тілні?

Її збуджена цікавість зростала з кожною хвилиною, і, відсунувши тремтячою рукою клямку замка, вона вирішила будь-якою ціною дізнатися,