Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна - Деніел Джеймс Браун
Увечері 1 червня 1934 року маршируючий духовий оркестр університету Вашингтона і понад тисячу шанувальників заповнили розкішно оздоблене мармуром фойє залізничної станції «Кінг-Стріт» у Сіетлі, підбадьорюючи радісними вигуками і співаючи бойові пісні першокурсникам і університетським командам, котрі сіли на потяг Великої Північної залізниці «Будівничий імперії» та попрямували до Поукіпзі. Особливо в піднесеному настрої були першокурсники. Мало хто з них коли-небудь був за межами західної частини штату Вашингтон, більшість же ніколи не були в потязі. Тим не менш, вони були тут і ось-ось перетнуть увесь континент. Для хлопців, які виросли, доячи корів, розмахуючи сокирами і складаючи дрова, які знали імена половини людей у містах, звідки походили, та чиї батьки могли розповідати їм про те, як уперше побачили автомобіль чи будинок з електрикою, це було запаморочливою дивиною.
Умостившись на плюшевому сидінні, дивлячись крізь зелені тоновані вікна пульманівського вагона на гамірну юрбу, що зараз виливалася із фойє на платформу, Джо не міг повірити власним очам. Його ніколи не прославляли бодай за щось, і все ж тут він був частиною чогось, що було в центрі не тільки захоплення, а й свого роду низькопоклонства. Це наповнило його гордістю, але разом із тим і напруженим неспокоєм, сум’яттям. Це повертало його думки до речей, про які він довго намагався не замислюватися в ці дні.
Того вечора, коли «Будівничий імперії» видерся через гори Каскади на перевал Стівенса і попрямував через посушливі пшеничні поля східного Вашингтона, хлопці веселились. Вони гуляли до пізньої ночі, граючи в карти, розповідаючи непристойні жарти, ганяючи проходами пульманівського вагона, перекидаючи туди-сюди футбольний м’яч, поки, нарешті, не виснажились і не попадали на свої полиці.
Веселощі відновилися наступного дня, коли хтось дістав пакунок повітряних кульок. Хлопці наповнювали кульки водою у туалеті, ставали на гуркотливих платформах між вагонами і на всьому шляху через Монтану до Північної Дакоти радісно жбурляли водяні кульки по будь-яких доступних мішенях — коровах, що паслися на полях, запилених автомобілях, що очікували під дзвін залізничних переїздів, сплячих собаках, що лежали на платформах станцій маленьких містечок, і щоразу вибухали дружним хором: «Вашингтон не здолати!», коли поїзд гуркотів повз їхніх здивованих жертв.
Пізніше Джо, підбадьорений пригодою з водяними кульками, витягнув із чохла свою гітару, яку він, трохи нервуючи, прихопив із собою. Зацікавлені, декотрі старші хлопці зібралися довкола, коли він почав скручувати кілки і пощипувати струни для налаштування інструмента. Дивлячись на лади, концентруючись на переборі пальцями, він бринькав акорди і почав співати з ентузіазмом тих пісень, які грав у шкільному таборі, ковбойських пісень, вивчених на шахті «Золото- та рубіновидобувної компанії» чи почутих по радіо в Секвімі.
Спочатку хлопці просто дивилися, як він співав. Потім вони почали переглядатися, хихотіти і, нарешті, улюлюкати й репетувати. «Погляньте-но на ковбоя Джо!» — викрикнув один із них. Інший закликав через прохід: «Гей, хлопці, приходьте послухати Ранца, веслувального трубадура!» Джо, ображений, підняв очі й раптово перестав грати на середині «Жовтої троянди Техасу». Почервонілий, але зі стиснутими щелепами та холодним скам’янілим поглядом, він швидко запхав гітару назад у чохол і вийшов до іншого вагона.
Мало що могло би більше ранити Джо. Його музика освітлювала найпохмуріші дні його дитинства. Вона приваблювала до нього людей у школі, допомагала знайти друзів і навіть заробляти на життя у Секвімі. Це був його винятковий талант, особливий предмет гордості. Тепер, раптово і несподівано, музика розкрила та нагадала йому, як мало він досяг на шляху до вдосконалення. Саме тепер, коли Джо почав відчувати, що стає частиною чогось більшого, ніж він сам, його знову прогнали.
Коли 6 червня вони прибули до Нью-Йорка, екіпажі Вашингтона перевезли свої човни в напівзруйнований старий елінг на західному березі річки Гудзон, у Хайленді, навпроти Поукіпзі. Елінг, насправді, був завбільшки із сарай. Він продувався наскрізь, похилений, хиткий і розташований на тонких палях над річкою, із душами, що накачували на голови хлопців смердючу воду просто з Гудзону.
Том Боллес поспішно вивів першокурсників на воду в той самий день, бажаючи побачити, як вони поводитимуться на незнайомій акваторії. Це вперше вони веслуватимуть на річці, а не на озері, і вперше, у дійсності, веслуватимуть деінде, крім озера Вашингтон. Погода тут відрізнялася від тієї, до якої хлопці звикли вдома, — було гнітюче спекотно і задушливо. Поки несли свій човен «Місто Сіетл» униз до води, вони вже наскрізь просякли потом. На воді був невеличкий бриз, але навіть вітер, здавалося, розплавляв їхні тіла, поки вони сідали в човен. Хлопці зняли свої майки, протягли їх через брудну воду Гудзона і знову одягли, але це, схоже, лише зробило вологість ще більш нестерпною. Боллес сказав їм гребти вгору по річці в темпі розминки кілька хвилин. Він заліз у катер і подався слідом за ними. Коли, на його думку, хлопці були готові, він підняв мегафон і скомандував взятися за спринт. Хлопці нахилилися над веслами і виконали спринт, але Боллес навіть не завдав собі клопоту поглянути на свій секундомір. Він і так бачив, що вони веслували не в найкращому своєму темпі. Гірше того, вони виглядали змученими, явно виснаженими від спеки, а човен хитався з боку на бік, намагаючись вирівняти курс. Вони були здатні впоратися з майже будь-якими вітром і хвилями на озері Вашингтон, але хвилі на Гудзоні були інші — довгі, низькі, вони бились об човен із боків, залишаючи лопаті весел розмахувати в повітрі в якийсь момент, а наступної миті занурюючи їх занадто глибоко у воду. Ефекти приливу і течії спантеличували хлопців. Вода сама собою не мала рухатись під їхнім
