Доки смерть не розлучить нас - Юрко Вовк

і зникнути в близькому звідси густому підліску, я підвівся на рівень вершків татарника, у якому ховався, і глянув у бік дуба. З його вершини, чіпляючись одежею за гілля, падав Сашко Онищенко. Мій конотопський побратим, який встиг-таки дати знак про смертельну небезпеку, падав плавно, наче у сповільненому кадрі німого кіно, і врешті м’яко, як пір’їна лісового птаха, ліг у густу траву. Я коротко схлипнув, тричі перехрестився і швидко, мов той вуж, поповз у рятівну гущавину ліщини.

Я утікав не бездумно, як це буває з людьми, яких охопив панічний страх. Тихо й обережно я просувався у напрямку Вовчака довшим шляхом, добре усвідомлюючи, що не можу потрапити комусь на очі, бо інакше новина, заради якої ризикую життям сам і щойно загинув Сашко, не потрапить до повстанців. А вона повинна потрапити до них якомога швидше, поки Вітер не віддав наказу вступити з есесівцями в бій.

У табір мені вдалось прийти відносно швидко. Вітер дійсно віддав наказ готуватись до бою, проте, сподіваючись, що в гущавину німці лізти не стануть, звелів повстанцям не полишати урочища. Те, про що повідомив я, очільник повстанців сприйняв з полегшенням. Однак, прощаючись зі мною, Вітер сказав, що тепер зрозуміло одне: воювати доведеться не лише з німцями, а й з совєтськими партизанами. Тож до цього потрібно бути готовими.

Новий рік починався для повстанців з нових викликів. До загрози переслідування есесівськими загонами в лісах і зіткнень з совєтськими партизанами додавалось протистояння з так званою польською самообороною, всіляко підтримуваною окупантами для розпалювання ворожнечі між корінними жителями і «осадниками» колишньої Жечі Посполитої.

На зібранні очільників володимирських осередків ОУН, яке відбулось після Різдва на одному з хуторів неподалік Охнівки і на яке були запрошені я, Тарас з Уласом і Данило Білопільський, Тарас Кузьмук оголосив рішення крайового проводу ОУН про активізацію дій повстанського підпілля і новоствореної УПА. Першим етапом розгортання супротиву окупантам мало стати закладення вибухівки в управи і комендатури. А також підриви німецьких ешелонів.

– Вирішено, – доповідав Кузьмук, – що на день злуки Української і Західноукраїнської народних республік ми підірвемо вибухівкою Володимирський бургомістрат і вербську управу. Зробити цю небезпечну справу доручаємо вам, хлопці.

Він почергово подивився на мене, Тараса, Уласа і Данила.

– Бургомістрат за Тарасом і Уласом, наша управа за Володькою і Данилом. Закладена вибухівка має бути в грубки, які з самого ранку розпалюють прибиральниці. І у Володимирі, і у Вербі це наші люди, ви їх знаєте. Відразу після розпалу грубок прибиральниці ідуть, наші люди переправлять їх у безпечне місце. Вибухівку закладаєте після закінчення робочого дня. Один з пари закладає бомбу, другий стоїть на сторожі. Про час ми повідомимо окремо. Чи все зрозуміло, побратими?

– Все, – майже одночасно відповіли ми четверо.

– Звичайно, ви можете відмовитись, – завершив Тарас Кузьмук. – Ми сприймемо це з розумінням і назначимо інших побратимів…

– Ні-ні, – якось запобігливо вихопився Данило Білопільський, – ми згідні… Тобто я згоден.

– Я теж згоден, – один за одним підтвердили Тарас, Улас і я.

Весь наступний день з моєї голови не виходив Данило Білопільський. Я знав, що Данило страшенно ревнує мене до Люби Пєвцової, в яку давно був закоханий. Натомість залицяння до неї Кренке, про які говорило все село, його якось ніби й не обходили. Мені хотілось розповісти Данилові, що я розірвав стосунки з Любою, та я все не знаходив часу, аби відверто поговорити про це з побратимом. Тож я вирішив, що як тільки ми виконаємо небезпечне завдання, обов’язково скажу Данилові, що байдужий до Люби. Зрештою, так воно і було. Хотілось більше не думати про ці любовні колізії, та мої думки чомусь знову і знову повертались до Данила і Люби.

Напередодні дня Злуки Тарас Кузьмук повідомив про час закладення вибухівки. Це мало статись між п’ятою і шостою годиною вечора і залежати від того, чи будуть у цих установах ще працівники. Оскільки і в бургомістратурі, і в управі визначені для закладення вибухівки грубки розпалювались із коридорів, зробити це було легше і безпечніше.

Я переймався тим, чи поїде до шостої з управи Кренке і чи не забагнеться йому часом взяти мене з собою у Володимир. Та Кренке вийшов зі свого кабінету о четвертій і, попрощавшись з усіма, поїхав. Виходячи, він якось дивно подивився на мене. У цьому погляді я вловив чи то жаль, чи насмішкуватість. У душу мені почала заповзати тривога, та, подумавши, я заспокоївся. Я згадав про схожі погляди свого начальника, якими він обдаровував мене з того часу, як провів вечір у компанії Люби Пєвцової. Напевно, він знав, що я раніше зустрічався з дівчиною, і тепер вважав себе переможцем у залицянні до неї.

О п’ятій вечора приміщення управи покинув Тарас Кузьмук, а за ним і всі її працівники. Голова управи голосно, щоб всі чули, запитав мене, чи довго я ще буду працювати, і я так само голосно відповів, що теж уже збираюсь йти. Я тихо відчинив вікно свого кабінету і вийшов на вулицю на очах у працівників управи. Вхідний замок у приміщення мала зачиняти прибиральниця.

О пів на шосту вечора було вже зовсім темно. Я ззаду підійшов до хліва управи, в якому зберігались дрова і всяке начиння, і тихо пошкрябав у двері. Данило, як і домовились, уже чекав на мене там з вибухівкою. Ми разом підкрались до вікна мого кабінету. Рама подалась, і я швидко заліз всередину. Данило так само швидко подав мені згорток з вибухівкою і причинив віконницю. Добре орієнтуючись у темряві, я пройшов у коридор і, присівши біля грубки, відчинив дверцята. Вибухівку потрібно було класти в самий кінець піддувала, щоб вона не вибухнула відразу,