Срібне молоко - Валерій Олександрович Шевчук

– Коли зустрінемося знову? – спитав дяк Григорій, вичерпаний настільки, що не міг жодним вудом рухнутися.

– За нагоди, – сказала Явдоха. – Тобі стерегтися нічого, а я зв'язана по руках і ногах.

– Не хочеш покинути свого Івана? – спитав.

– Як покинула б, то що? – тверезо спитала Явдоха. – Волочилася б разом із тобою по селах. Я так жити не зможу.

– А коли б знайшов місце для сталого прожитку? – спитав Григорій. – Коли б мав хату й оженився би з тобою?

– Зможеш це вчинити? – спитала суворо Явдоха.

– Не знаю, – шепнув, не відриваючи погляду від неба, котре ще більше просвітліло, можливо тому, що почало гасити на собі блідіші зорі, залишивши тільки яскраві. – Але і без тебе не можу, надто тебе полюбив.

– І я тебе покохала, – сказала Явдоха. – Але знаю, що не покинеш мандрів, та й я не покину свого Івана.

– Любиш його?

– Ні, – мовила Явдоха. – Але він мій чоловік.

– То як нам бути? – спитав тужно.

– Хіба тобі зі мною було зле? – спитала й собі.

– Начебто в раю, – відказав смутно дяк.

– Отож живімо й раюймо, – втомлено прорекла Явдоха. – І пекла собі не шукаймо.

Зчудувався дяк на її мудру розсудливість, бо сам у цій хвилі не був ані мудрий, ані розсудливий, і ще пильніше вдивлявся у небо, яке цього разу просвітліло настільки, що все довкола почало сповнюватися живим сутінком, а той мертвий, місячний, цілком розтопився: зрештою, й сам місяць скидався зараз на забуту чи згублену кимось порожню мису з невидимого небесного столу.

– Живімо кожен по-своєму, – сказала Явдоха. – А коли не зможемо терпіти, шукаймо одне одного. Мене ще ніхто не викрив і на любасному ділі не зловив, – і вона засміялася хрипко і з переможними нотками в голосі.

– А коли зловлять? – спитав дяк.

– Коли зловлять, значить, дурною була, – мовила Явдоха. – А була дурною, то мала б спокутувати.

Дяк Григорій Комарницький відчув, що він, здається, і справді не людина в цьому світі, а таки комар, а його палка й твереза водночас коханка теж не людина, а муха; від таких фігурних думок тіло дякове почало меншати, мізерніти, аж доки не стало розміром у комарине. Так само завбільшки з муху стало Явдошине тіло, власне те, що було витворене отим шибайголовим одмінцем. Відтак світла в небі й на землі стало стільки, що обоє відчули: в цьому стані, в якому пробували, більше бути не в силі, отож і розлетілися кожне у свій бік: комар – у школу, а муха – в Решетилівку до завмерлого Івана Пошивайла, притому чинили це так швидко, як видніло над полями. І кожне помчало зі швидкістю світла до своїх завмерлих на ложах і нерухомих тіл, а за мент увійшли в них, ожививши настільки, щоб могли вважатися звичайними сплячими. І кожне з них, уже вві сні, подумало, що все пережите – тільки сон, а сни, як це кожному відомо, і химерні, і незбагненні, і хоча їх люди й намагаються через бабські небилиці чи через усілякі сонники так чи сяк тлумачити, але все те тільки заморока – не більше. Отож вони й спали, спокійно чи неспокійно, а може, так і так, і в цей час небо на сході почало рожевіти, яскраво запалюючи овида, в якому щось зануртувало й почало мінитись, і це тривало, поки з глибини небуття не виринув сліпучий окраєць, який жбурнув на землю проміння, щоб освітити її, погасити старі, а запалити нові пристрасті в душах дивних двоногих істот, котрі бувають не раз так само незбагненні, як і їхні сни.

Першою прокинулася Гапка. Але встати відразу не змогла, хоч загалом легко прокидалася й набувала моторности. Але сьогодні спала погано, з лихими мариськами, а коли ті мариська відпливли, єдине реальне, що відчула: оті ляпаси, якими наділила її в суді Явдоха, запекли їй у щоки, отож мала їх наче попалені. І той вогонь (адже не така була ця жінка, щоб забути несправедливо вчинену собі наругу) почав розігрівати, як казанця чи горня на приску, учорашнє вариво, яке на ніч пригусло, але увіч залишилося недоварене. Відтак казанок чи горщик її голови почав тепліти, а невдовзі й закипів, доварюючи стужавілий наклад. Спершу згадала мариська цієї ночі, і їй вочевидь здалося, що вони зв'язані якимись шворочками таки з Явдохою та дяком Комарницьким. І Гапка тверезо подумала: а чи не злягалися ці невшетечники і цієї ночі? І невідь-чому таки впевнилася на думці: так воно й було, про це їй промовисто шепнула злостива тінь, яка ворухнулася в ній десь так само, як колись давно порушилося дитя, котре тепер уже стало дорослим чоловіком, але нечупайлом, а ще й привело в хату оте дубнякувате невістисько. Відтак вогонь із її побитих щік почав гріти на своєму приску другого горщика, котрий звався невісткою, і Гапка перепустила через голову всі оті слова, що їх вимовила на суді, свідчачи, невістка. І хоча та казала про все безсумнівну правду (Гапка щодо того не сумнівалася), але свекрусі не потакала, тобто виказувала не свекрушину, а власну правду. Від цього Гапка ще дужче розжарила того другого горщика, але більше йому уваги не віддавала, бо не про невістку тепер ішлося; колись, подумала вона, дійде ще до неї при нагоді, тоді невістка й пошкодує, що не потвердила кожне свекрушине слово. На це діло Гапка зробила в голові зарубку і відслонила покришку того казанця чи горщика, страва з якого мала з'їстися раніше, тобто її думки знову перескочили на Явдоху. Знала про неї чимало: топтав до неї стежечку Трохим Васько, але згодом перестав, топтав бур'янець у її обійсті сам панотець, здається, й пан отаман, бо чого б то її захищав, та й кумуються вони, а що злигувався з пономарихою цей прогнаний панотцем дяк, відала напевне-таки, бо чого б панотець його проганяв, коли перелюбство залишилося недоведеним; очевидячки-таки до дяка зревнував. Та й панотцева хвороба, раптово розкрилося перед Гапкою, чи не від того приключилася, що паньматка в помсту за цього перелюба свого чоловіка підтруювала? Аж охнула на ту думку, такою ймовірною здалася. Окрім того, згадала, як бридко тхнуло з панотцевого рота, коли розбирав Явдошину справу, – не інакше був то віддих трутизни, що нею начиняла отця Методія паньматка. На це одкриття Гапка зробила собі в голові другу зарубку, бо зараз їй треба було думати про інше. А інше було тим, що Гапка, скільки старалася, скільки винюхувала і висліджувала Явдоху, а