Ген воїна - Руслан Володимирович Горовий

— Залиш зброю.

Андрій вагався.

— Залиш, довірся мені. Вона тобі не знадобиться.

Чоловік поклав автомат назад і зайшов до кімнатки. Крутив головою, оглядаючи все навколо. Нічого особливого, стіни ніби металеві, схоже на кабіну ліфта.

— Дай руку, — Марічка накрила своєю долонею його долоню. Другою рукою натиснула щось на пульті, яким керувала і до цього.

«Універсальна штука», — встиг подумати Андрій, а двері в кімнатку зачинилися і на мить зникло світло.

— Ти готовий? — почув Андрій голос Марічки.

— Готовий? До чого...

Світло знову загорілося, стіна попливла вбік...

— Куди це вас чорти несуть такою оравою? — вартовий у будці на КПП «Дитятки» уважно перевіряв посвідчення прибулих.

— Навчання у нас тут, — спокійно відповів старший і передав папери. — Ось ще допуски на техніку та зброю.

Чотири легких БТРи та кілька позашляховиків чекали на пропуск у зону. Неподалік на майданчику, відведеному для паління, невеличкими купками стояли альфівці. Усі в чорному, у бронежилетах та касках, з невеликими, однак досить загрозливими на вид автоматами, вони виглядали вкрай небезпечно.

— Чим ото начальство думає? — не вгамовувався черговий. — Така сила людей в зону заїжджає, а нас тут три каліки в шість рядів. Хоч би на підмогу кого прислали.

— Досить бубоніти, — посміхнувся альфівець. — Все в порядку?

— Звісно, в порядку. Сергій, відчиняй! — гаркнув вар­товий і натиснув кнопку переговорного пристрою. — Ви ж дивіться, не лізьте в забруднені місця. Якщо на зворотному шляху дозиметри шкалитиме, я техніку не випущу. Будете он там жити! — черговий махнув у бік обгородженого колючим дротом майданчика, де стояли кілька легковиків, БТР і стара машина швидкої допомоги.

— Не переймайся, начальнику, не перший день на світі живемо, — старший розвернувся в бік курилки. — Гей, годі легені вбивати, по машинам!

— Йди за мною, обережно, — Марічка пішла на вихід, але Андрієву руку не відпустила.

Замість бункера, який очікував побачити Андрій, вони потрапили у якийсь неширокий коридор, що мав поворот управо. Коли вони повернули, попереду з’явилося світло. Ще кілька кроків — і обидва вийшли назовні.

— Мамо рідна... — тихо промовив Андрій.

Вони стояли біля дивного кам’яного будиночка край одного з п’яти отворів. Найдивнішим було те, що будиночок розташувався на верхівці чималої кам’яної піраміди. Від землі вгору піднімалися яруси, кожен вище зросту людини. По центру піраміди вели донизу широкі довжелезні сходи. На галявині внизу виднілися інші кам’яні будівлі, подекуди прикрашені орнаментами, барельєфами тварин і навіть зображеннями людських черепів. За будівлями починався ліс, однак не такий, до якого звик Андрій. Щільна зелень більше нагадувала джунглі.

— Де це ми? — у Андрія пересохло в роті, язик не слухався.

— Це Лакам-ха, одне з найперших місць на Землі. Ви ще називаєте його Паленке.

— Як-як ми його називаємо?

Марічка засміялася, задоволена враженням, що справила на Андрія.

— Ми у Мексиці, в одному з міст Майя. Саме сюди колись завезли групу тих, кого вирішили ізолювати. Вони мали знання, щоб все це побудувати, та й ми допомогли їм трохи. Однак потім відбувся регрес, поступовий занепад.

— Ти хочеш сказати, що ми з тобою в Америці?! Ущипни мене!

— Не варто, — посміхнулась Марічка. — Тут зараз ранок, туристів ще немає, можемо роздивитися, що до чого. До речі, давай познімаємо пластирі, а то ми неначе з лікарні втекли.

Андрій обережно відірвав пластир з руки і не повірив своїм очам — під ним не було й сліду від подряпини! Чоловік сіпнув інший. Те ж саме. Він повернувся до Марічки, яка також зняла пластирі. На тілі під ними проглядала гладенька шкіра, не залишилось навіть синяків.

— Як це розуміти?

— Ну-у, — Марічка відірвала пластир, який прикривав рану на Андрієвій спині, — наша медицина набагато сильніша за вашу. Це тобі зайвий доказ того, що моя історія правдива. Давай сюди.

Марічка забрала пластирі і поклала в кишеню комбінезона.

— А я весь час вважав, що люди походять із Африки, — не до діла вставив Андрій.

— За великим рахунком, це теж правда. Різні групи були залишені в кількох місцях. Зокрема й у Африці, в Єгипті.

— Піраміди!

— Точно. Хочеш подивитися?

Андрій кліпнув очима і злегка таки вщипнув себе. Марічка це помітила і голосно засміялася.

— Ось таким ти мені подобаєшся набагато більше. Ходімо.

Вони піднялися нагору, зайшли в той самий коридор. Марічка натиснула на пульт і стіна, тепер вже кам’яна, відійшла вбік, відкриваючи знайому Андрієві кімнату.

Вони зайшли всередину, двері зачинилися, і знову блимнуло світло. Ще за хвилину Андрій вийшов чи то у печеру, чи то у кімнату.

— Ми в Єгипті?

— Так, в одній із гробниць малої піраміди. Я спеціально обладнала вихід саме тут, бо тут не проводять екскурсії. Назовні десь друга година дня, людей, гадаю, чимало, тож давай вийдемо тихенько, не привертатимемо до себе уваги.

— Стій, — Андрій узяв Марічку за лікоть, — як ти це робиш?