Великі сподівання - Чарльз Діккенс

Ще довго після того, як ці офіційні представники забралися, моя сестра лежала прикута до ліжка. Зір її розладнався, в очах у неї двоїлося, і вона частенько хапалася руками за чашки й чарки, що існували тільки в її уяві. І слух її, і пам'ять дуже погіршились, та й мова стала зовсім нерозбірлива. Навіть коли врешті її звели наниз, довелося класти обік неї мою грифельну дошку, щоб вона мала змогу висловити на письмі те, чого не вдавалося їй усно. А що не тільки почерк у неї був поганий, а й грамотність кульгала, і з Джо до того ж і читака був абиякий, між ними часто-густо виникали неймовірні [126] непорозуміння, усувати які доводилось мені. Але я щодо цього теж був небезгрішний: замість ліків подавав їй лійку, Джо я плутав з чаєм, а сито читав там, де малась на увазі шинка, і це ще були порівняно безневинні з моїх помилок.

Вдача сестри, однак, помітно злагідніла, і вона стала стриманішою. Усі її порухи тепер постійно супроводила якась тремтлива непевність, і згодом через кожні два-три місяці вона раптом бралася прикладати руки до голови і після цього на якийсь тиждень впадала в стан цілковитого затьмарення. Ми просто губилися, де б знайти для неї добру доглядачку, аж поки нам не стала в пригоді одна сприятлива обставина. Двоюрідна Вопслова бабця кінець кінцем зборола в собі закоренілу звичку жити, і Бідді перебралася до нашої домівки.

Сестру десь так уже з місяць приводили в кухню, коли до нас прийшла Бідді з невеличкою рябенькою скринькою, в якій містилися всі її земні пожитки, і принесла з собою втіху в нашу оселю. Особливою ж утіхою стала вона для Джо: цього любого Джо страшенно пригнічувало постійне споглядання тієї руїни, на яку перетворилась його дружина, і він, допомагаючи їй увечері, раз у раз обертався до мене й зі слізьми у своїх голубих очах промовляв: «А яка ж показна була молодиця, Піпе!» Бідді зразу заходилася так уміло доглядати мою сестру, наче знала її з дитинства, і Джо тільки тепер зумів оцінити благословенну тишу, що прийшла в його життя, а ще ж крім того він дістав спромогу подеколи навідуватись для різноманітності до «Веселих Моряків». До речі сказати, по-ліційні чини всі як один мали підозру на бідолашного Джо (про що він і не звав) і еходились думкою, що такого потайного чоловіка їм рідко коли траплялося бачити.

Першим тріумфом Бідді на її новій ниві було те, як вона блискуче розв'язала загадку, що мені аніяк не давалася. А справа була ось яка.

Моя сестра часто креслила на дощці літеру, що трохи скидалася; на Т, і всіляко намагалася привернути до цього нашу увагу, як до чогось дуже для неї важливого. Чого я тільки не пропонував їй, що починалося на Т,- від табуретки до тарілки й терпуга,- і все було невгад. Зрештою мені спало на думку, що ця літера обрисом нагадує молоток, і коли я прокричав це слово еестрі на вухо, вона виразно зраділа й замолотила рукою по столу. Тоді я один за одним поперетягав до неї всі наші молотки, але даремно. Потім я подумав, може, її цікавить милиця, адже вона теж подібна формою; позичивши в когось на селі милицю, [127] я приніс її сестрі, майже певний, що це саме те, чого вона хоче. Але, побачивши милицю, сестра так енергійно захитала головою, аж ми злякалися, що у цьому своєму знеможеному стані вона зовсім скрутить собі в'язи.

Коли сестра виявила, що Бідді дуже легко її розуміє, гона знов намалювала цей таємничий знак. Бідді задумливо подивилась на нього, вислухала мої пояснення, тоді в задумі подивилась на сестру й на Джо (якого моя сестра завжди зображувала першою літерою його імені) і побігла до кузні, а ми з Джо за нею.

- їз.ж ясної - сяючи, вигукнула Бідді.- Хіба ви не бачите? Це ж вінї

Виявляється, йшлося про Орліка! Вона забула, як його звуть, і, щоб нагадати про нього, малювала молота. Ми ска-аали йому, навіщо його треба в кухню, і він повільно відклав знаряддя праці, витер обличчя рукавом, а тоді ще фартухом і рушив у дім своїм характерним перевальцем.

Щиро кажучи, я сподівався, що моя сестра зараз же викриє його, отож неабияк розчарувався, коли побачив щось зовсім інше. Вона виявила ревне бажання залагодити з ним стосунки, була дуже рада, що його врешті-решт привели, і показала знаками, щоб йому дали випити. Вона придивлялась до виразу його обличчя, немов хотіла переконатись, що він задоволений цим прийомом, і взагалі силкувалась примиритися з ним, і в усіх її жестах проступали така покора й догідливість, як у дитинчати перед лицем суворого вчителя. З тих пір вона майже кожного дня малювала на дошці молота, після чого на кухню приходив Орлік і стовбичив бовваном у неї на очах, навряд чи більш за мене тямлячи, яка в цьому потреба.

Розділ 17

І знов потяглось однсманіття мого підмайстерського життя, обмеженого селом та болотами; єдиним просвітком у ньому був мій день народження та пов'язаний з цим ще один візит до міс Гевішем. Хвіртку мені знову відімкнула міс Сара Покет, і міс Гевішем я застав на тому самому місці, і про Естеллу вона говорила якщо не тими самими словами, то, в усякому разі, в тому самому дусі. Розмова наша тривала заледве кілька хвилин, і коли я вже йшов, вона дала мені гінею, сказавши прийти знов на мій наступний день народження. Зауважу, до речі, що я став бувати у неї щороку. Першого разу я спробував відмовитись [128] від гінеї, але домігся лише того, що вона сердито запитала": «Ти що, більше хочеш?» Після цього я вже мусив її взяти.

Таке все незмінне було в цьому тьмяному старому будинку - жовте світло в затемненій кімнаті, вибляклий привид у кріслі біля дзеркала - аж здавалося, що, зупинившись, годинники зупинили й сам Час у цій таємничій оселі, і, поки я й усе інше навколо старшало й старішало, тут усе лишалося, як було. Денне світло ніколи не пробивалось до цього будинку, як не пробивалось воно й до моїх думок та згадок про нього. Збитий усім цим з тверезого глузду, я й далі в душі ненавидів своє ремесло й соромився власної домівки.

Зате мимоволі я став помічати, як