Паперова лялька - Тетяна Тиховська
З собою на одну родину дозволялося брати лише один вузол. Тож «розкуркулені» як могли позодягали побільше на дітей, на себе, та й під військовим конвоєм вирушили на станцію – на своїх же підводах, які вже належали неподільним фондам колгоспів. На станції їх усіх похапцем запхали у телячі вагони, та й повезли до Томську. Годували абияк, кидали тільки хліб і воду.
В Томську посадовили на воза, вивезли в тайгу. А там скинули дорослих, дітей, нечисленні пожитки просто на землю… З інших містечок сюди ж заслали ще кілька родин. І стали всі разом рубати в пралісі протипожежні просіки, корчувати пні.
В Сибіру літо теж буває. Хоча і закоротке, але сухе і спекотне. А в такий час досить жаринки, аби роздмухати пожежу і спалити гектари вікової тайги. Тож у тайзі через кожний кілометр прорубали по квадрату просіки. За пожежі вогонь зупинявся в цих квадратах, як у пастці, і, полютувавши, таки згасав. Вся тайга ставала наче розкреслена тими квадратами. А люди, як мурахи, повзли й повзли далі. Весь час за ними спостерігали з «кукурузників» – вправні роботящі літачки тут виконували жорстоку роботу наглядачів.
На цих роботах і опинилися батьки Миколи. Тоді в них тільки-но народилася перша дочка – Тоня. На наявність дітей ніхто з тих церберів не зважав – дорослі повинні працювати. Кормили тільки якщо виконаєш норму, а вона була чималенька. Дітям провіант взагалі не покладався. Доки повиростають, тричі встигнуть померти, тож навіщо харчі переводити? Житла ніякого не було – будували землянки, як траплялося затриматися на одному місці. А ні, то намощували барліг, як дикі тварини. Тоня таки померла від запалення легенів. Поховати її по-людськи не дали – трохи притопили в багнюці, закидали зрубаними стовбурами – ото і все поховання. Працювали майже круглий рік. Тільки найлютіші морози дозволялося перебути у місцевих селах, як такі траплялися на шляху. А їх назва сама за себе промовляла: Болотівка, Комарівка… Як добувалися до кінця лісу, людей саджали на баржі і переплавляли далі.
Наступну дівчинку, що народилася, теж назвали Тоня. А потім були дві Валі, дві Ніни… Микола був п’ятий з тих, хто залишився живий. А мертвих вже ніхто не рахував.
Пізніше в метриці йому запишуть: місце народження – місто Парбіг, Томської області. А насправді це був мох під кущиком, а кущик під сосною, а сосна невідомо де. Тільки зимовим немовлятам щастило з’явитися в цей жорсткий світ бодай під стріхою. І тільки взимку дітлахи встигали хоч трохи побігати в школу.
Так їх кидали з місця на місце, доки не помер Сталін. Тільки тоді вони виправили довідку, що можуть жити осіло, але тільки по глухих селах.
Батьки Миколи оселилися в Кочурі. Залякані, зневірені, збайдужілі. І восьмеро дітей – тих, що таки залишилися живими. У батьків скалічена свідомість була вже невиліковна. Жили одним днем: абияк день перебули, абищо попоїли – і добре. Впорядковувати житло, вести хазяйство руки вже не підносилися. У свідомості батьків намертво закарбувалося відчуття, що їх будь-якої миті можуть зірвати з місця аби гонити далі.
Микола один з усіх дітей хоч трохи випростався. Спочатку надолужив шкільну програму, а потім закінчив і технікум. Відбув, як годиться, службу в армії і почав робити на копальнях. Тож уся родина тепер тулилася до нього, як до годувальника.
Зоя майже одразу звернула на Миколу увагу, бо, в порівнянні з більшістю хлопців, він був досить привабливий і, безсумнівно, дуже відповідальний. На зборах він так палко обговорював виробничі проблеми, як ніби це була його копальня, а не державна. Зоя сама не могла працювати недбало, тож така риса в Миколі одразу знайшла відгук в її душі.
Настало коротке, але спекотне сибірське літо.
Зоя з Миколою подекуди після роботи не поспішали додому, а сідали на колоду, аби погомоніти. Життя навкруги вирувало. Тваринки поралися по своїх домівках, аби протягом закороткого літа встигнути зростити потомство і запастися кормом на таку задовгу зиму. Мало не під ногами сновигали бурундуки, білки, зайці. На кущі дикої смородини зграйками сідали дрібні пташки. А більш великі довбали дзьобом кедрові шишки.
Зоя охоче розмовляла з Миколою, бо вони спілкувалися «однією мовою» про цікаві обом речі. Говорили про те, що видобуток падає; про те, що шурфи[30] б’ють – б’ють, а золота все не трапляється. Зоя розповідала про свій Мінськ, а Микола розповідав про полювання – звірини тут водилося сила-силенна.
З Миколою якось відбувся кумедний випадок. Він налаштувався піти на річку порибалити. Шлях був один – між горою і прірвою. І раптом назустріч йому трапився… господар тайги – бурий ведмідь. І рушниці із собою немає – тільки вудка; і тікати немає куди. Що його робити? Микола не знайшов нічого кращого, як тицьнути ведмедю в морду вудкою. На диво, той не образився, а розвернувся і підтюпцем побіг назад по дорозі, поки не зник з очей. Мабуть, був неголодний.
Бесіди чим далі ставали більш довгими. А там потроху, потроху між ними промайнула жаринка любові.
В котрийсь раз Зоя мимоволі поскаржилась, що життя з сусідкою стає нестерпним. І собака їй, бач, заважає…
Навряд чи вона переслідувала якусь певну мету – просто хотілося участі. Та Микола без ніякого паузи запропонував:
– Тож переселяйся до нас. Тобто, виходь за мене заміж. Коли прийти речі переносити?
– Як? Отак, відразу? А познайомитися з батьками, а зареєструвати шлюб?