Долі та фурії - Лорен Грофф

Ланселот чимдуж побіг в будинок колонії, побачив, як Блейн заїжджає у двір, і помахав йому, щоб той зійшов униз.

— О, — сказав Блейн. — О, так. Лео отримав якісь жахливі новини з дому й мусив вилетіти серед ночі. Я саме повертаюся з Хартфорда. Він був такий засмучений. Він така мила дитина, правда ж? Бідний хлопчик.

Лотто всміхнувся. На очі йому набігли сльози. А він уже навидумував.

Блейн стурбовано подивився на нього й поклав руку на плече Лотто.

— З вами все гаразд? — запитав він.

Ланселот кивнув.

— Боюся, я теж мушу їхати додому сьогодні, — сказав він. — Будь ласка, передайте їм у офісі, коли вони прийдуть. Я найму водія. Не турбуйтеся про мене.

— Добре, синку, — тихо сказав Блейн. — Не буду.

Ланселот стояв у дверях кухні їхнього заміського будинку, лімузин тихо від’їхав по сніговій каші. Вдома.

Бог швидко цокотів кігтиками вниз по сходах. Матильда із заплющеними очима сиділа за столом у косих променях світла. Перед нею парувала чашка чаю. У холодному повітрі будинку війнуло запахом сміття. У Ланселота сіпнулося серце: в їхній сім’ї виносити сміття було його обов’язком. За час його відсутності Матильда за цим не стежила, й сміття назбиралося достатньо.

Він не знав, чи подивиться вона на нього. Він ще не бачив її розлюченою настільки, щоб вона не захотіла на нього дивитися. Її обличчя було таке жахливо непроникне. Вона немов постаріла. Сумна. Кістлява. Волосся масне. Її обличчя потемніло, ніби вона була замаринована у власній самотності. Щось у ньому почало ламатися.

І тут Бог почав стрибати, спираючись йому на коліна, не тямлячи себе від щастя, що він знову його бачить, і гавкаючи своїм високим голосом, схожим на крик і скавчання. Матильда розплющила очі. Він помітив, як великі зіниці звужуються в її радужці, як вона починає його бачити, і з виразу її обличчя зрозумів, що вона оце аж досі не знала, що він тут. І що вона була дуже, дуже рада бачити його. Ось вона. Його єдина любов.

Вона встала так різко, що її стілець упав назад, і пішла до нього, розкинувши руки, її обличчя розкрилося назустріч йому, і він зарився своїм обличчям у її волосся, щоб вдихнути його запах.

Земля зависла й далі оберталася в його горлі. А потім її сильне кістляве тіло опинилося навпроти нього, він чув її запах, відчував смак мочки її вуха. На якусь мить вона відсахнулася, шалено подивилася на нього й штовхнула ногою двері кухні. Він спробував заговорити, але вона притиснула руку до його рота, не дозволяючи, і повела його нагору в повній тиші, а потім була з ним така груба, що вранці його стегна були вкриті синцями сливового кольору, а на боках красувалися подряпини від нігтів, на які він натискав, стоячи у ванній, спраглий до болю.

А потім було Різдво. Омела звисала з люстри в коридорі, перила, обвиті гірляндами з канадської ялини, запах кориці, печених яблук. Ланселот стояв біля підніжжя сходів, усміхаючись своєму грубуватому відображенню, і зав’язував краватку. Дивлячись на нього, думав він, ніхто не здогадався б, наскільки цей рік пошарпав його. Він страждав, але все витримав і зміцнів. Можливо, подумав він, став навіть привабливішим. Із чоловіками таке трапляється — старіючи, вони стають красивішими. Жінки просто старіють. Бідна Матильда з її гофрованим лобом. За двадцять років вона буде зовсім сива, а все її обличчя вкриється зморшками. О, але вона все ще буде вродливою, подумав він, відданий їй цілком.

Почувся звук двигуна, він визирнув і побачив, як темно-зелений «Ягуар» з’їжджає з дороги на гравій серед голих виш­невих дерев.

— Вони вже тут, — гукнув він Матильді нагору.

Він усміхався: вже кілька місяців він не бачився із сестрою, Елізабет і їхніми прийомними близнюками. Цікаво, чи сподобаються їм гойдалка-черепаха та гойдалка-сова, які вирізав для них дивакуватий тесля, що відлюдьком жив у місцевих диких нетрях. Сова нагадувала переляканого школяра, а черепаха, здавалося, ніяк не дожує якихось гірких корінців. О, як йому хотілося підхопити на руки цю дітлашню, яка була схожа на жменю газованих бульбашок, що вирвалися на волю з пляшки спрайту. Як втішала його присутність сестри. Від радісного збудження він аж піднімався навшпиньки.

Та раптом він побачив, що з-під миски з м’ятними коржиками на черешневому столику в передпокої виглядає краєчок газети. Дивно. Зазвичай у Матильди скрізь ідеальний порядок. Все в будинку завжди лежить на своєму місці. Він одсунув миску, щоб глянути, що там. Ноги йому підкосилися.

Зернисте фото Лео Сена, який сором’язливо усміхався. А під портретом невеличка стаття.

Перспективний британський композитор потонув біля острова Нова Шотландія. Трагедія. Такий талант. Ітон і Оксфорд. Молодий скрипаль-віртуоз. Відомий своїми агармонійними, глибоко емоційними творами. Самотній. Його оплакують батьки й спільнота. Цитати відомих композиторів. Лео був відоміший, аніж думав Ланселот.

Те, що лишилося несказаним, було несила витримати. Іще один провал. Ось є людина, і ось раптом її немає. Лео плавав у занадто холодній воді. Грудень, сильні зворотні течії, бризки над бурхливими хвилями, що миттєво замерзають і перетворюються на крижані кульки. Він уявив, як холодна чорна вода вдаряє в тіло, здригнувся. Усе це було не те.

Він мусив глибоко дихати, щоб утриматися на ногах. Ухопився за стіл, розплющив очі й побачив своє біле обличчя у дзеркалі.

А над своїм лівим плечем він угледів Матильду вгорі на сходах. Вона спостерігала за ним. Вона не усміхалася, мала рішучий вигляд й у своєму червоному платті була схожа на клинок. Мляве грудневе світло просочувалося крізь вікно над нею й огортало її плечі.

На кухні відчинилися двері, і в задній частині будинку почулися дитячі голоси, які гукали дядька Лотто, Рейчел вигукнула «Привіт?!», радісно загавкав собака, Елізабет жартівливо посигналила, Рейчел і Елізабет почали м’яко сперечатися, а Ланселот і його дружина все дивилися одне на одного в дзеркалі. А потім Матильда зробила один крок униз, другий, і на її обличчя повернулася її звична легка посмішка.

— Щасливого Різдва! — весело вигукнула вона глибоким чистим голосом.

Він одсахнувся, наче доторкнувся до гарячої плити, а вона все не зводила з нього погляду в дзеркалі, повільно, повільно спускаючись.

6

Можна хоча б мені почитати те, що ви написали з Лео? — запитала Матильда якось уночі в ліжку.

— Можливо, — відповів Ланселот, перекотився на неї зверху й поклав руки на її сорочку.

Трохи згодом, коли пірнула під простирадла, а потім випірнула, розпашіла від його жару, вона спитала:

— Можливо — значить, що я можу прочитати?

— М, — м’яко сказав він, — я ненавиджу свою невдачу.

— Тобто ні?

— Тобто ні.

— Добре, — сказала вона.

Проте наступного дня він мусив їхати до міста на зустріч зі своїм агентом, і вона піднялася в його орлине гніздо під самим дахом будинку, де всюди валялися аркуші паперу і стояли чашки з-під кави, порослі мохом, всілася за його ноутбук і прочитала все, що було в папці з файлами.

Вона встала й підійшла до вікна. Вона думала про хлопця, який потонув у чорній крижаній