Левине серце - Павло Архипович Загребельний

Тітка Лисичка належала до таких самих неодмінних атрибутів Світлоярська, як дядько Зновобрать, Обеліск або дід Утюжок. Агрономом вона була скільки й пам’ятав Гриша, тільки відрізнялася від усіх інших славетних жителів Карпового Яру тим, що невпинно досконалилася і зростала в своїй спеціальності, відповідно до чого змінювалися і її звання. Спершу тітка Лисичка була просто рільником, тоді агротехніком, агрономом, старшим агрономом, а в Світлоярську вже мала звання і посаду головного агронома, бо тепер у колгоспі були ще окремо агрономи по зернових, по технічних і по кормових культурах, агроном-городник і агроном-садовод, ціла агрономічна академія з високовчених молодих спеціалістів, яким легко давала раду тітка Лисичка з своїми освітами заочними, несистематичними, уривковими, але зате з практикою неймовірною, а з характером ще неймовірнішим.

У полі тітка Лисичка, здається, днювала й ночувала, не міг у цьому зрівнятися з нею навіть Безкоровайний. Мала незбагненну властивість опинятися саме там, де ніхто її не ждав, і ловити тракториста саме тоді, коли він зробив бодай один огріх.

— Переорюй!

— Та на всю ж загінку — один! — благав тракторист.

— А як я тобі з цього огріху хліб начислю — дуже ти наїсишся? Переорюй!

Гриша сіяв кукурудзу. Не догледів, що трохи скривлює рядки в кінці загінки, прискочила на «Москвичі» тітка Лисичка, витягла хлопця з кабінки трактора, закричала:

— В тебе мати є?

— А що?

— А те — не стану, як ото ви всі «мать-перемать», бо то святе слово. Не поважаєте слова, то майте ж хоч совість перед тими, хто вас народив.

— Та що ж я зробив, тітко Лисичко?

— Як трактор ведеш?

— Нормально.

— Ото нормально? Поглянь на рядки. Як бик побризкав.

— Та чи воно неоднаково? Кукурудзі однаково ж — кривий рядок чи рівний.

— А тобі?

— І мені.

— А полю?

— Та чи я знаю?

— То знай же, дурню, що в поля своя краса і псувати її — однаково, що дівочу красу топтати. І я тобі не дозволю!

— Хіба ж я навмисне? Так получилось.

— Ось і в мене получиться, коли я тобі табель не підпишу. На кривих рядках криве й виросте. Полоти його як, обробляти як? А дивитися як? Пересівай заново!

— А зерно, тітко Лисичко?

— Зерно за твій рахунок.

Посіви в колгоспі «Дніпро» вражали навіть призвичаєних до краси землі людей своєю вишуканою, просто артистичною точністю і рівністю. Поля нарізані були такими рівними прямокутниками, що на цих можна було вивчати геометрію Евкліда. Пари були без жодної бур’янини, і коли дивишся на них, то враження складається таке, ніби тітка Лисичка розім’яла в пучках кожну грудочку і тепер земля лежала пухка, сита, розкішна. Такої краси на планеті ніде більше не знайдеш.

Можна б понаписувати цілі томи про красу світлоярівських полів, а тоді, переконавшись у цілковитій марності прозаїчних зусиль, навести слова поета: «Хтось гладив ниви, так ніжно гладив…» І ось вам — світлоярівські ниви, і всемогутня тітка Лисичка над ними із своїми диво-руками, ніби новітні Деметра й Церера.

А зовні жінка — ніколи не подумаєш, що з таким характером. Невисока, з гарними, ясними очима, доброта на обличчі, в усій постаті, голос м’який, ненастирливий. Зате ж і твердості в тому голосі, коли треба, — на тисячі чоловіків!

І ось перед такою жінкою Гриша наважився сказати непохвальне слово про горох:

— Хто його тільки вигадав сіяти?

— Вже ж не такий дурень, як ти! — в своєму стилі відповіла тітка Лисичка.

Але й Гришу не так легко було збити, бо за два дні він пройшов у свого помічника цілу академію горохвяного скептицизму.

— Його ж і свині не їдять! — вигукнув Левенець.

— Свині не їдять, то з’їдять люди, вони розумніші, — спокійно мовила тітка Лисичка. — Тебе ж у школі і в училищі вчили чи ні? Чув ти про бобові культури? Та оцей горох мені на десять років зарядку землі азотом зробить! Я тут пшеницю матиму, як ліс! А ти — «свині»! Косив би краще, а не розбазікував!

— Коситимеш, як воно то гнеться, то ламається. Риємося в землі, як кроти.

— Зате береш при самій землі — молодець.

— А Самусь як он на своїм полі косить? Стриже тільки.

— На Самуся не дивись. Хай він буде Самусем, а ти рости Левенцем.

Педан був помічником і в Самуся: «Заробітки там були — страшно згадувати. Гребли гроші лопатами. Але Самусь не терпить балакучих. Роби мовчки і — все в нього правильно. А ти — нічичирк».

— Де ж там правильно? — здивувався Гриша. — Всі знають, як воно в Самуся…

— Це він так каже: «Все правильно». А робить як хоче. Тобі до Самуся — го-го… В тебе на комбайні перше літо, а він — десятий сезон.

— То й був би в нього, — образився Гриша.

— А я на мотоцикл з коляскою де хоч зароблю! Самусь придуркуватий у роботі, а мені спокій головне. Ти хлопець хоч і молодий, та вспокійливий. Гнуться кронштейни — ти їх виправляєш мовчки. А Самусь уже кинув би сто разів цей комбайн і добився б нового.

— Даватимуть і мені нові комбайни.

— Тобі? Та ніколи!

— Ще й Самуся пережену!

— От уже що ніколи, так ніколи!

— Чому так думаєш?

— Бо ти дурний та чесний, а Самусь метикований. Ти хочеш усе сам, а не знаєш того, що сам себе не зробиш. Тебе ж батько з матір’ю зробили — не сам на світ об’явився. Отак воно й далі. Треба вміти, щоб тебе любили.

— Чому ж ти не зумів?

— Случай вийшов. Був я колись на «Бєларусі» трактористом. Вночі трохи випив і врізався в автобус. А в тім автобусі — ансамбль ліліпутів їхав з області виступати в нашому колгоспі. Чи в насмішку — ансамбль ліліпутів? Ну, пом’яло їх там трохи. Вони ж дрібненькі… А мені Бозкоровайний сказав — самостійно на тракторі не працювать. Отак мене зробило.

— А Самуся хто зробив?

— Та чи ти не знаєш? Всі собаки в Карповім Яру знають…

31

Самусь був продуктом чоловіка з турецьким прізвищем Багатогаласу. Він (тобто Самусь, а не Багатогаласу), всупереч згоді Безкоровайного, який не хотів допускати Самуся до самостійної роботи, доп’явся до комбайнерства і першого ж літа дав рекордну норму скошених гектарів. Намолотів тоді до уваги не брали. Головне було — гектари. Самусів комбайн бігав у степу, як олень, солома після нього стирчала