Проблема Спінози - Ірвін Ялом
Юний Альфред чує, як у коридорі розлягаються луною звуки кроків, що наближаються, і помічає гера Шефера, свого куратора й учителя німецької, а тому зривається на ноги, щоб привітати його. А той, проходячи повз нього й відчиняючи двері директорського кабінету, лише супиться й повільно похитує головою. Та вже перед самим порогом обертається до Альфреда й досить приязним тоном шепоче: «Розенберґу, минулого вечора ви розчарували мене – та що там, усіх нас – нерозсудливістю своєї промови. І цю нерозсудливість не скасувати тим фактом, що вас таки обрали старостою класу. Та навіть попри це я і досі вважаю, що ви не безнадійний. Усього за кілька тижнів вам випускатися. Не наробіть дурниць».
Передвиборча промова минулого вечора! Он воно що. Альфред ляскає себе долонею по лобі. Ну звісно – ось чому мене сюди викликали. Хоча поміж присутніх там були майже всі сорок учнів його випускного класу – здебільшого остзейські німці з деякими вкрапленнями росіян, естонців, поляків і євреїв – Альфред цілеспрямовано звернув свою балотувальну промову до німецької більшості та розворушив її душі словами про їхню місію охоронителів шляхетної германської культури. «Оберігайте нашу расу в чистоті, – казав він їм. – Не ослаблюйте її забуттям наших шляхетних традицій, засвоєнням другосортних ідей, змішанням із нижчими расами». На цьому, мабуть, йому варто було б зупинитися. Та він захопився. І, цілком імовірно, зайшов надто далеко.
Аж тут його напівспогади-напівфантазії вриваються: відчиняються масивні двері, футів десять у висоту, і бас директора Епштейна рокоче: «Herr Rosenberg, bitte, herein»[5].
Зайшовши, Альфред бачить, що директор і вчитель німецької сидять у кінці довгого, важкого столу темного дерева. У присутності директора Епштейна він завше почувався комашкою: той-бо мав понад шість футів зросту, величну поставу, пронизливі очі й густу, акуратно підстрижену бороду – усе свідчило про його владу.
Директор Епштейн жестом запрошує Альфреда сісти на стілець у протилежному кінці столу – помітно менший за два напівкрісла з високими спинками, що в його візаві. А відтак, не гаючи часу, одразу переходить до суті:
– То я, Розенберґу, – єврей за походженням, чи не так? І моя дружина теж єврейка, хіба ні? А євреї – нижча раса й не мають навчати німців? І, як я розумію, їм аж ніяк не можна доростати до директорів?
У відповідь ані слова. Альфред зітхає, силкується глибше втиснутись у стілець і похнюплює голову.
– Розенберґу, я правильно сформулював ваші погляди?
– Гер… е-е, гер директор, я захопився й говорив, не подумавши. Я гадав, що ці заяви буде сприйнято суто в загальному сенсі. Йшлося про балотувальну промову, і я говорив саме те, що від мене хотіли почути. – Краєчком ока Альфред помічає, що гер Шефер зсутулився у своєму напівкріслі, зняв окуляри й потирає очі.
– А, зрозуміло. То ви говорили суто в загальному сенсі? Але тепер ось він я, перед вами, – не загальний, а конкретний.
– Гер директор, я сказав тільки те, що думають усі німці. Ми мусимо оберігати нашу расу й культуру.
– А як бути зі мною та євреями?
Альфред знову мовчки похнюплюється. Хочеться глянути у вікно, що на півдорозі до іншого кінця столу, але він, передчуваючи недобре, зводить погляд на директора.
– Так, звісно, ви не можете відповісти. То, може, вам розв’яжуть язика мої слова про те, що ми з дружиною – чистокровні німці за походженням і що наші предки переселилися в Прибалтику в чотирнадцятому столітті? Ба більше: ми – побожні лютерани.
Альфред повільно киває.
– А все ж ви назвали мене та дружину євреями, – веде далі директор.
– Такого я не говорив. Я тільки сказав, наче ходять чутки…
– Чутки, що їх ви радо ширили заради власної вигоди – перемоги на виборах. Але скажіть мені, Розенберґу, на яких фактах вони ґрунтуються? Не зі стелі ж їх узято…
– Фактах? – Альфред хитає головою. – Е-е… Мабуть, на вашому прізвищі.
– А, то Епштейн – єврейське прізвище? Всі Епштейни – євреї, еге ж? Чи тільки половина? Чи лише деякі з них? Чи, може, хіба один із тисячі? Що показали ваші вчені дослідження?
Ні слова у відповідь. Альфред хитає головою.
– Невже попри природничу та філософську освіту, яку ви здобули в нашій школі, вам ніколи не спадає на думку спитати себе, звідки ви знаєте те, що знаєте? Хіба не в цьому один із найбільших уроків Просвітництва? Це що ж, ми підвели вас? Чи ви – нас?
Вигляд в Альфреда приголомшений. А гер Епштейн барабанить пальцями по довгому столу, а відтак веде далі.
– А ваше власне прізвище – Розенберґ? Воно що, теж єврейське?
– Певен, що ні.
– А от я не надто цього певен. Дайте-но я наведу вам кілька фактів щодо прізвищ. Під час німецького Просвітництва… – Тут директор робить паузу, а відтак гаркає: – Розенберґу, ви хоч знаєте, коли була епоха Просвітництва й що то взагалі таке?
Поглядаючи на гера Шефера та з благанням у голосі, Альфред сумирно відповідає:
– У вісімнадцятому столітті. То… був… то був вік розуму й науки?
– Так, правильно. Гаразд. Уроки гера Шефера минули для вас не зовсім марно. Наприкінці того століття в Німеччині стали вживати заходів для перетворення євреїв на німецьких громадян: їх, зокрема, примушували обирати собі німецькі прізвища й платити за них. А тим, хто відмовлявся платити, могли дати щось сороміцьке – на кшталт Шмутцфінґер[6] чи Дреклекер[7]. Більшість євреїв погодилися заплатити за кращі та благозвучніші прізвища – скажімо, щось пов’язане з квітами, як-от Розенблюм[8], чи з природою загалом, як-от Ґрюнбаум[9]. А ще популярнішими були назви родових замків. Замок Епштейн викликав шляхетні асоціації й належав славетному роду часів Священної Римської імперії, тож у вісімнадцятому столітті таке прізвище частенько обирали євреї, що жили поблизу. А дехто з них платив менші гроші за традиційні єврейські прізвища на кшталт Леві чи Коген. Що ж до вашого прізвища, Розенберґу, то воно теж дуже старовинне, але ось уже понад сто років як отримало друге життя, набувши в Німеччині поширення серед євреїв. І запевняю вас, що коли – чи якщо – ви потрапите на історичну батьківщину, у
