Проби - Мішель Монтень
Аж знепритомніла, глянувши, і від страху здеревіла.
Кості застигли у неї, зомліла й по довгій хвилині
Мовить.
Верґілій, Енеїда, III, 306
Пер. Михайла Білика
Опріч тієї римлянки, яка сконала з неспогаданого щастя, викликаного поверненням сина після поразки під Каннами[16], опріч Софокла і тирана Діонисія, так само померлих на радощах, а також Тальви[17], померлого на Корсиці після одержання новини про надані йому від римського сенату гонори, ми маємо сьогоденний приклад: папа Лев Десятий, оповіщений про здобуття Мілана, чого він так зичив, зрадів такою великою радістю, що заслаб на гарячку і сконав. А ще знаменитіше свідчення людського марнославства наводять старожитні: Діодор Діалектик[18] переставився під час ученого диспуту, бо пройнявся пекучим соромом перед своїми вихованцями та публікою, не зумівши дати собі раду з висунутим проти нього доводом.
Щодо мене, то я не дуже підлягаю несамовитим нервовим зворушенням. Я врівноважений від природи і що не день, то дужче гартую і покріплюю свою душу з допомогою розважань.
Розділ III
Наші почуття вибиваються поза рямця нашого я
Ті, хто дивується, чого ми так пнемося до прийдешності, замість удовольнятися сьогоднішніми здобутками (бо прийдешність нам підвладна ще менше, аніж навіть минувшина), торкаються найпоширенішої з людських помилок, якщо тільки можна назвати помилкою те, до чого нас штовхає, аби зробити своїми співучасниками, сама природа. Як і в багатьох інших речах, природа навіює нам і ці марні ілюзії, заохочуючи нас не так шукати істини, як діяти. Ми ніколи не перебуваємо в собі; ми завжди десь поза собою; побоювання, прагнення, надія ваблять нас у майбутнє; тож ми перестаємо сприймати і розуміти те, що існує, і тільки й думаємо про те, що буде, ба навіть тоді, як нас самих більше не буде.
Нещасна душа, прибита клопотом про будущину.
Сенека, Листи, 98
Платон часто наводить таку велику пересторогу: «Роби свою справу і пізнай самого себе». Кожна з двох частин цієї перестороги обіймає і другу частину її, а отже, і весь обсяг нашого обов'язку. Хто збирається робити своє, той побачить: перше його завдання пізнати, що він за один і на що здатний. А хто знає себе, той не візьме чужого за своє; той найбільше любить себе і дбає про свій інтерес; той ухиляється від марних клопотів, ялових думок і нездійсненних заходів.
І якщо глупота, навіть домігшись того, чого прагнула, ніколи
не буває вдоволена, то мудрість завжди вдоволена тим, що
має, і ніколи не гризе себе.
Цицерон, Тускуланські розмови,
кн. V, розд. XVIII
За Епікуром, мудрець не повинен прозрівати майбуття і журитися ним.
Серед правил стосовно померлих найсправедливіше, як на мене, те, що приписує по смерті державців обговорювати їхні вчинки. Вони — побратими права, якщо тільки не його зверхники. А що правосуддя не було над ними владне, то цілком слушно, щоб воно розпоряджалося їхнім добрим ім'ям та маєтками їхніх спадкоємців, тобто тим, що ми часто ставимо вище від життя. Цей звичай дає велику користь людям, які його пильнують, і вельми бажаний для добрих державців, які слушно можуть нарікати, якщо їх згадують на рівних із лихими державцями.
Ми повинні однаково коритися і підлягати всім королям, бо вони ж таки правні, але шанувати і любити ми маємо лише їхні цноти. Отож ради громадської злагоди терпеливо зносьмо навіть нікчемних між ними, приховуймо їхні вади, підтримуймо всі їхні починання, поки їхнє правління потребує нашої підпори. Але з моменту звершення нашої співпраці зникають будь-які підстави всупереч нашим засадам справедливості та волі відмовляти нам у праві висловити наші щирі почуття, як і підстави гудити добрих підданців за те, що вони вірно й уклінно служили володареві, чиї хиби були їм добре знані, позбавляючи нащадків такого вельми корисного прикладу. А хто з подяки за зроблену йому ласку даремно вихваляє державця, той, віддаючи йому справедливість за щось особисте, робить це коштом громадської справедливості. Слушно рече Тит Лівій, що мова людей, наближених до трону, завше сповнена підлабузництва і фальшивого свідчення; бо вони всі без винятку підносять свого короля, роблячи його зоровзором найвищих цнот і монаршої величі.
Можна осудити зухвальство двох вояків, які кинули Неронові у живі очі, що вони думають про нього. Перший на запитання, чому вояк зичить йому зла, відповів: «Я любив тебе, коли ти заслуговував на це, але відтоді, як ти став матеревбивцею, палієм, блазнем, поганяйлом, я зненавидів тебе, бо чого ж іншого ти вартий?» Другий на запитання, чого він надумав його вбити, дав таку відповідь: «Бо не бачу іншого способу припинити твої злочинства». Та хто, при доброму розумі бувши, здолав би прилюдно ганьбити численні свідчення про ті страшенні лиходійства, які заплямували його по смерті й зостануться в пам'яті людській на віки вічні?
Мені не до вподоби, що попри чудове законодавство у лакедемонян уряджалася облудна церемонія: по смерті короля всі спільники та сусіди, а також усі ілоти, що чоловіки, що жінки, дряпали собі на знак жалоби обличчя, ридали і зойкали, називаючи небіжчика (хоч би який він був) найліпшим з усіх їхніх королів; так вони славили ранг покійника, хоча ця слава заробляється заслугами і має віддаватися лише тому, хто заслужив її найбільше, хоч би походив і з найнижчого роду. Аристотель, цікавий до всіх явищ у світі, загадується у зв'язку з Солоновими словами, що ніхто до смерті не може бути названий щасливим: чи можна називати щасливим того, хто жив і помер, оточений почестями, якщо славу по собі він залишив лиху, а нащадки його не варті доброго слова. Поки ми простуємо по життю, то чим тільки не клопочемося і не переймаємося, але, опинившись поза буттям, перестаємо спілкуватися з тим, що існує. Тому Солонові випадало б сказати, що людина завше нещаслива, раз вона щаслива лише тоді, як її вже нема.
…Хоча сам готов прислатися,
Що після смерті ніяке вже в ньому чуття не заблисне.
Та не керується він, очевидно, тим переконанням:
Не вилучає з життя себе, з коренем вирвать не хоче —
Сам себе дурить: ану, з мене лишиться щось після смерті.
Лукрецій, Про природу речей, III, 901—906
Пер. Андрія Содомори
Бертран дю Ґесклен[19] загинув при облозі замку Ранкон, біля Пюї в Оверні. Коли обложенці після його кончини здалися, то мусили покласти фортечні ключі на тіло полеглого. Бартоломео д'Альвіано[20], верховода
