Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— Брр! — сказала бабуся і пересмикнулась в такт свого зневажливого вигуку. І закупорила вухо назад.

Він потім розповідав моїй матері, що дійсно був приголомшений — приголомшений навіть з професійної точки зору. Незважаючи на це, дві години він сидів і дивився, як вона сиділа і дивилась на вогонь, аж поки його не покликали нагору. Потім він знов повернувся.

— Ну? – сказала бабуся, знов витягаючи вату з того самого вуха.

— Ну, мем, — відповів містер Чілліп, — ми… ми поволі просуваємося вперед.

— Ах! — сказала бабуся.

При цьому вона так скривилась на нього, що містер Чілліп не міг це стерпіти. Він потім розповідав, що вона розраховувала такою поведінкою зламати його дух. Отже, він вирішив піти посидіти в коридорі, у темряві і на сильному протязі, поки його знов не покличуть.

Гем Пеготті, який учився в народній школі і добре знався на катехізисі, а тому гідний цілковитої довіри, розповідав наступного дня, як через годину після початку пологів зазирнув у двері вітальні та був миттєво викритий міс Бетсі — від хвилювання вона ходила назад-вперед і раптово схопила його, не залишивши ані шансу вислизнути з її рук. Згори раз у раз було чутно тупотіння ніг і зойки, що їх не могла, мабуть, приховати вата. Коли звуки ці ставали гучнішими, леді починала мучити свою випадкову жертву, щоб вимістити надмірне хвилювання. Вона струшувала його за комір, куйовдила йому волосся, смикала сорочку, затикала йому вуха. Ці зізнання частково стверджені були тіткою Гема, яка побачила його о пів на першу, незабаром після того, як він визволився від гнівної леді; його тітонька казала, що він був тоді такий червоний, як і я.

Готовий пробачити всяку образу, містер Чілліп знову вийшов з кімнати породіллі. Він бочком прослизнув у вітальню і якнайлюб'язніше звернувся до моєї бабусі:

— Маю честь вітати вас, мем.

— З чим? — гостро відказала моя бабуся.

Містер Чілліп знову підупав духом після такої суворої зустрічі. Щоб умилостивити жорстоку леді, він уклонився і посміхнувся.

— Помилуй боже цього чоловіка, що він робить! — нетерпляче скрикнула бабуся. — Чи він уміє говорити?

— Заспокойтеся, моя дорога пані, — якнайм'якіше мовив містер Чілліп. — Вже немає причин турбуватися, пані. Заспокойтесь.

I досі вважають за диво, що бабуся моя не почала трусити лікаря та не витрусила з нього всі потрібні слова. Вона тільки потрусила власною головою, але зробила це так енергійно, що містер Чілліп мимоволі затремтів.

— Дозвольте, мем, — відповів містер Чілліп, щойно трохи збадьорився, — я щасливий... вітати вас. Усе вже минулося... все вже минулося, мем... і добре минулося.

Містерові Чілліпу потрібно було хвилин п'ять, щоб виголосити свою промову. Весь цей час бабуся свердлила його очима.

— А як вона? — спитала бабуся, погойдуючи на руці капелюшок.

— Їй, мем, скоро буде зовсім добре, сподіваюся, — відповів містер Чілліп. — Так добре, як може бути молодій матері за таких сумних домашніх обставин. Не може бути жодних заперечень проти того, щоб ви побачилися з нею, мем. Це має на неї добре вплинути.

— А вона? Як вона? — різко запитала моя бабця.

Містер Чілліп ще більше схилив голову набік і глянув на бабцю, як ручна пташка.

— Немовля, — пояснила бабуся, — як вона?

— Мем, — відповів містер Чілліп. — Я гадав, що ви знаєте. Це хлопчик.

Бабуся моя ні слова не вимовила. Вона схопила свій капелюшок за стрічки, замахнулась ним на містера Чілліпа та пішла геть. Вона зникла, як незадоволена фея, або як одна з тих надприродних істот, що мені, за місцевим повір'ям, судилось їх бачити. Зникла і ніколи більше не поверталася.

Я лежав у колисці, мати — у своєму ліжку, а Бетсі Тротвуд Копперфілд лишилась назавжди в країні снів і тіней, у тому присмерковому краї, звідки я тільки-но прибув. Місячне проміння, котре падало крізь вікно в нашу кімнату, осявало ще багато таких самих прибульців і курган над прахом колись живої істоти, без якої я б ніколи не з'явився на цей світ.

ІI. Я спостерігаю

Оглядаючись далеко назад, у несвідомість мого дитинства, я насамперед бачу мою матір, з її прекрасним волоссям і юними формами, та Пеготті, без усяких форм, з очима такими темними, що здавалося, вони затемнювали всі сусідні частини її обличчя, з грубими руками і щоками такими червоними, що мене зав­жди дивувало, чому пташки не клюють їх замість яблук.

Здається мені, я пригадую, як вони обидві зменшуються перед моїми очима, нахиляючись і стаючи навколішки на підлогу, коли я ступаю від одної до іншої. Лишилось у мене враження, невід'ємне від пізніших спогадів, як я торкався вказівного пальця Пеготті, коли вона простягала його до мене, і палець цей був жорсткий від шиття, немов маленька тертушка для мускатних горіхів.

Можливо, що це тільки моя фантазія. Проте я гадаю, що пам'ять більшості людей може заглиблюватися значно далі, ніж це вони собі зазвичай уявляють. Так само здається мені, що дуже багато зовсім малих дітей мають надзвичайну силу спостережливості. Та й справді, я гадаю, що більшість дорослих людей, які мають добру пам'ять, не набули її впродовж подальшого життя, а тільки не втратили з дитинства. Тим більше, що такі люди зазвичай зберігають загальну свіжість, ніжність і здатність радіти, що також є спадщиною їхнього дитинства.

Мені можуть докоряти, що я заблукав далеко від основної теми моєї розповіді. Але в цій повісті ви часто помічатимете, що я був дуже спостережливою дитиною і добре пам'ятаю свої дитячі роки.

Отже, озираючись у несвідомість мого дитинства, я насамперед пригадую мою матір і Пеготті. Що ще я можу згадати? Подивімось.

Ось із туману виринає наш будинок — не новий для мене, але дуже знайомий з найперших спогадів. На нижньому поверсі — кухня Пеготті, що виходить вікнами на задній двір; там височить на жердині голубник без голубів; у кутку стоїть велика собача буда без собаки; там гуляє безліч курей, які здаються мені страшенно високими і ходять навкруги загрозливо та люто. Півень злітає на сідало і кукурікає; він звертає особливу увагу на мене, коли я дивлюся на нього крізь вікно кухні; я аж тремчу, такий він лютий. А щодо гусей за бічною хвірткою, які женуться за мною, витягаючи довгі шиї, то їх я бачу й уві сні… Отак, мабуть, чоловік, оточений хижими звірами, бачить у своїх снах левів.

Ось довгий коридор, що здається мені нескінченним. Веде він від кухні Пеготті до головних дверей. У цей коридор виходить дверима темна комора, повз яку треба швидко пробігати вночі, бо я не знаю, що ховається там серед діжок, глечиків та старих чайниць, коли ніхто не стоїть там зі свічкою, випускаючи затхле повітря із запахом мила, пікулів, перцю та свічок одразу. Потім дві вітальні. У першій ми — моя мати, я та Пеготті, постійна наша співрозмовниця, — сидимо вечорами, коли немає гостей, і роботу скінчено. У другій — кращій — вітальні ми сидимо в неділю; це урочиста кімната, але не така затишна. Сумні думки