Казки на ніч - Руслан Володимирович Горовий

Лікар закурив, випустив угору дим.

— Не чіпай. Ти розумієш, що їх з усього взводу лише двоє? Хай стоять хоч до завтра. Витягнем якшо шо. Не схоже, що там шось непоправне.

Жіночка побігла. Деякий час ми стояли мовчки. Лікар курив, а я дивився на солдатів.

— Отакі справи. Може, наразі це не дуже видно, однак насправді маємо ціле покоління калік. Причому калік повних — і фізичних, і моральних. Дожилися, млять.

В тилу

— Не плач, доню, не треба!

— Та я й не плачу, мам, уже сил немає ніяких, шоб плакать.

— Воно ж ніби й перемир’я, а там, може, й до повного миру недалеко.

— То лишень слова, мам. Слова, які нічого не вартують. Там і досі гинуть. Не сотнями, то десятками, та ж від цього не легше.

— Ти дзвонила йому?

— У нього телефон майже весь час вимкнений, та він сам звонив вчора вночі.

- І шо каже?

— Та шо каже? Сміється, заспокоює, про Пашку розпитує, а я ж чую, шо там шось гупає поруч.

— Ну головне, живий.

— Ага.

— А шо Пашка, бешкетує?

— Ну саме вік такий. Знаєш, мам, він теж змінився. То весь час машинками грався та літачками всякими. А це, бачу, почав у дітей пістолетики відбирати. Довелося купити йому, хоч і не хотіла.

— Клята війна.

— Отож. Діти як лакмус, усе чують, усе розуміють, на все реагують. Одне на гірці крикне: «Слава Україні!» — і одразу цілий хор відповідає: «Героям слава!»

— Скучає за Ігорем?

— Звісно. Щовечора просить татові подзвонить, а коли той дзвонить, то слухавку в мене вириває.

— Так, хто б міг припустити, шо таке буде?

— Мам, я не розумію. Ну як можна вчора бути братами, а зранку прокинутися і сказати, шо ми фашисти?

— То все політики, доню.

— Та невже? А воювати проти нас теж політики йдуть? Блукають нашими степами? А благословляють їх на війну з кадилами та хрестами теж політики?

— Не заводься, доню, не накручуй себе.

— Та я уже й накручувати не можу, мам. Буває, сяду посеред хати і думаю: навіщо було в кредити влазити та платити за квартиру? З пузом на п’ятий поверх бігати, переживати за дитя, шоб в один день усе хтось отак перекреслив?

— Ми не вибираємо, в які часи жити.

— Не вибираємо. Я оце подумала, шо ще жодне наше покоління не виросло в мирі. Ніхто з діда-прадіда. Усі воювали. Ми ще з Ігорем колись говорили про це, мовляв, Павло буде першим, хто житиме в мирі.

- І не кажи, страх божий. Слухай, доню, ми тут на кутку з бабами придумали хлопцям наплести теплих жилетів під форму. Понаходили старі светри, порозпускали і плетемо. Думаю, штук двадцять до кінця тижня буде. Ти придумаєш, як передати?

— Звісно, придумаю. Сьогодні попитаю у волонтерів шо да як.

— Ну бувай, доню. Пашку цьомай!

— Добре, і ви, мам, там тримайтеся.

Чонкін

Вадік пішов у армію добровольцем. У військкоматі зраділи, як побачили у нього водійське посвідчення з майже всіма категоріями.

— А на тракторі можеш?

— Ну які проблеми? Звісно. Якшо якась певна модель, то треба наловчитися, а так усе воно однакове. Я ж на екскаваторі працював!

— От і чудово, таких спеців нам і треба.

За три дні Вадік уже був на передовій. Йому дали величезний чорний КрАЗ, у якого замість кузова була приспособа для швидкого риття окопів. Працювати із землерийкою було не складно. Під’їхав, направив рампу з ковшами в потрібне місце — і гайда. Кілька хвилин — і чорновий варіант окопу готовий.

Два тижні Вадік «воював», закопуючи та маскуючи в полях біля блокпостів танки та самохідки або риючи окопи. Усе було нічого, та землерийка не броньована. І одного разу в неї таки прилетіло.

Почувши свист, навчений досвідом Вадік пірнув у щойно виритий окоп. Гупало майже над головою. Коли ж обстріл закінчився і він виліз, то побачив, що одне заднє колесо КрАЗа відірване повністю, друге спущене. До того ж посічені осколками бік і капот.

Заводитися агрегат не хотів, а щоб здорова машинерія не привертала уваги до блокпосту, її «Уралом» відтягли в найближче місто під військову частину.

— Тут побудь поки, — сказав командир Вадіку. — Я пришлю когось із запчастинами, а ти поки пошамань із проводкою.

Через три дні, з’ївши увесь сухпай, Вадік уперше навідався в караулку до віськової частини. Його відвели до командира і після півгодинної бесіди поставили на довольствіє. Окрім усього, командир обіцяв з’ясувати, що там Вадікове керівництво собі думає.

Однак уночі частину підняли за тривогою і командир з кількома десятками вояків кудись гайнули.

Ще тиждень Вадік колупався в проводці, чекаючи на повернення командира. У якийсь момент Краз таки завівся. І вчасно, бо вночі в кабіні було вже холодно.

Командир повернувся. Злий, бо ж втратив кількох пацанів. Однак на Вадіка не зірвався. Зціпивши зуби, він при ньому подзвонив комусь з вищого керівництва і попросив розібратися з єрундою.

Уже на ранок до частини приїхав УАЗик. З нього вискочив кругленький капітан і мало не кинувся до Вадіка цілуватися.

— Ти герой, справжній герой, — валував капітан, обнімаючи Вадіка. — І сам живий, і техніку зберіг! Та я тебе на нагороду подам!

— А де всі наші?

— Так немає тут уже нікого! Ні, не те шоб усі мертві, в основному трьохсоті. А техніку всю «градами» понищило. Одним словом, усіх відтягли в тил на ротацію, один ти тут!

Капітан бігав навколо землерийки, час від часу плескаючи в долоні.

— Молодець! Ох, герой. Усе на ходу! Колесо то фігня, головне — на ходу.

Вадік ходив за ним і тільки кивав у такт словам.

— Значить так, — капітан посерйознішав. — Тут, у частині, тебе будуть годувати-обігрівати, допоки ми тебе заберем. Тримайся!

Відколи поїхав капітан, минув місяць. КрАЗ засипало осіннє листя. Вадіка в частині стали звати Чонкін.

Пацани

Четверо підлітків, втягнувши голови в плечі, стоять і дивляться на мене. Дивляться не в очі, а кудись униз, на бути.

Ми стоїмо в центі Києва, на подвір’ї напіввідселеного будинку, через яке легко потрапити з Жовтневого на Грушу. В одного з пацанів у руці коктейль Молотова, в іншого — запальничка.

— Та ми просто хотіли спробувати, як воно горітиме. Навіть не всередину кидати хотіли, а так, у стіну.

— Постав пляшку на землю, — намагаюся, щоб голос звучав холодно. — Тут Путін нападає, а ви хєрньою маєтеся.

Слова про Путіна потрапляють у благодатний ґрунт. Пробурчавши «вибачте», пацани йдуть.