Піти й не повернутися - Василь Биков

— Мені з нього брати приклад пізно. Це він із мене брав приклад, коли хочете знати, — вовкувато блимнув він у протилежний куток. Йому ніхто не відповів.

Завідувач райвно старався більше не помічати сперечальника. Тоді Ткачук повернувся до мене.

— Скажи хоч ти про Мороза. Хай знає…

— Про якого Мороза? — не розумів я.

— Що, і ти не знаєш Мороза? І не чув навіть? Дожилися! Сидимо, п'ємо у Сельці, і ніхто не згадає Мороза! Якого повинен тут знати кожен учень… Що ви так дивитесь на мене? — зовсім уже обурився він, зловивши на собі чийсь докірливий погляд. — Я знаю, що кажу. Мороз — от хто повинен бути прикладом для всіх нас. Як і для Миклашевича був.

У кімнаті притихли. Тут робилося щось таке, чого я ще не розумів, але що, мабуть, добре розуміли за тим столом у кутку. Після хвилинної ніяковості все той же завідувач райвно Ксьондзов виголосив із заздрісною начальницькою твердістю в голосі:

— Перше ніж говорити щось, треба подумати, товаришу Ткачук.

— Я думаю, що говорю.

— Саме так.

— Ну, годі! Тимофію Титовичу! Годі вже, — з настійливою лагідністю загомоніла його молода сусідка. — Ви з'їжте ковбаски. Це домашня. У місті ж, певно, нема такої. А то ви зовсім не їсте…

Але Ткачук, видно, не хотів їсти і, стиснувши зморшкуваті губи, тільки скреготав зубами-протезами. Потім узяв недопиту склянку з горілкою і одним духом вихилив усю до дна. Каламутні почервонілі очі його загрозливо сховалися під бровами.

За столами стало тихіше, всі мовчки закусували помалу, дехто курив. Я обернувся до сусіда праворуч — молодого хлопця в зеленому светрі, — учителя чи якогось фахівця з колгоспу.

— Не знаєте, хто це? — кивнув я у бік Ткачука.

— Тимофій Титович. Колишній тутешній учитель.

— А тепер?

— Тепер на пенсії. В місті живе.

Я сів рівніше й уважно придивився до мого гнівливого сусіда. Ні, в місті я, здається, його не бачив, можливо, недавно приїхав звідкілясь. А Ткачук, уже байдужий до всього тут, нерухомо сидів, відкинувшись на стільці, втупився в картатий край скатерті.

— З міста? — раптом запитав сусід, мабуть, спостеріг мою увагу до нього.

— З міста.

— Чим приїхав?

— Попутною.

— Своєї не маєш?

— Поки що ні.

— Ну, пийте, поминайте, я поїхав.

— А ви чим?

— Чим-небудь. Не вперше.

— Тоді і я з вами, — чомусь вирішив я. Лишатися тут, здається, не було рації.

Тепер мені важко пояснити, чому я пішов за цим чоловіком, чому, стільки добираючись у Сельце, так скоро і охоче розпрощався з цією школою. Звичайно, передусім тому, що запізнився. Того, заради кого я поспішав сюди, вже не було, а інші за цими столами мене цікавили мало. Але й мій новий попутник тоді не видався ні цікавим, ні тим більше приємним. Скорше навпаки. Я бачив у ньому добре сп'янілого, мабуть, вередливого пенсіонера; від його слів про свою вищість за покійного відгонило звичайною старечою хвальбою, завжди не дуже приємною. Навіть якщо він говорив правду.

І все-таки з незрозумілим відчуттям полегкості я підвівся з-за столу і вийшов з кімнати. Ткачук був опасистий, кремезний чоловік у черевиках і сірому поношеному костюмі з двома орденськими планками на грудях. Здається, він добряче випив, хоч, зрештою, в цьому не було нічого дивного — пережив на похоронах, трохи понервував у суперечці з самовпевненим завідувачем, причина якої так і лишилася для мене не зрозумілою. Але видно було з усього, він дуже розгнівався і тепер ішов попереду стежкою і всім виглядом показував своє невдоволення й затятість.

Так мовчки ми поминули палац і пройшли алею. Ткачук усе ще мовчав. Не доходячи шосе, пропустили грузовик, здається, порожній і який в напрямку міста їхав. Можна було б гукнути й трохи підбігти, але мій попутник навіть не прискорив ходи, і я теж не виявив особливої турботи про нашу дорогу. Біля стовпчика з табличкою автобусної зупинки нікого не було, шосе в обидва боки лежало до блиску наглянсоване за день і безлюдне.

Ми дійшли до роздоріжжя і спинилися. Ткачук глянув в один бік шосе, в другий і сів, де стояв, спустивши ноги в неглибоку суху канаву. Розмовляти зі мною він не хотів, це було очевидно, і, щоб не докучати йому, я відійшов трохи, позираючи на дорогу. Незабаром із-за повороту з гайка показався легковичок, приватний «Москвич», з горбатим, нав'юченим багажником, — обдавши нас бензиновим смородом, він покотив далі. В тому ж кінці шосе, що тепер особливо цікавив нас, було зовсім пусто. Над лісом ховалося за хмарку вечірнє сонце. Його низьке пологе проміння засліплювало очі, та вдивлятися туди, мабуть, не мало жодного сенсу — машин там не було. Втрачаючи цікавість до шосе, я пройшов уздовж канави до пам'ятника.

Це був приземкуватий бетонний обеліск за штахетною огорожею, просто і без зайвої вигадки споруджений руками місцевих умільців. Вигляд пам'ятник мав дуже скромний, щоб не сказати бідний, тепер навіть у селах ставлять набагато красивіші. Щоправда, при всій його непоказності, не було на ньому й сліду забутості, швидше ще навпаки. Скільки пам'ятаю, він завжди стоїть старанно прибраний і доглянутий: довкола чисто підметено, посипано свіжим піском, а в невеликій, обкладеній цеглою клумбі скромно і гарно щось рябіє з пізньої квіткової дрібноти. Цей трохи