Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр

— Та такі вони, лише не усвідомлюють цього.

Марсель перестала сміятися, в кутиках її вуст залягла жорстка печальна складка.

— В мене немає такої потреби бути вільною, — мовила вона.

Матьє поглянув на її схилену голову і відчув, що йому не по собі: коли він був із нею, то його завжди переслідували докори сумління, недоладні, безглузді дорікання. Йому подумалося, що він ніколи не ставив себе на місце Марсель: «Свобода, про яку я їй торочу, це свобода здорового чоловіка». Він поклав їй долоню на шию і легенько стиснув пальцями цю гладку, вже трохи змарнілу плоть.

— Марсель, тебе щось розсердило?

Вона підвела на нього трохи збентежений погляд.

— Ні.

Обоє замовкли. Втіха Матьє зосередилася в кінчиках пальців. Якраз у пучках. Він легенько провів рукою по її спині, й Марсель опустила повіки: він бачив її довгі темні вії. Матьє пригорнув її: в цю мить він її не хотів, радше це було бажання побачити, як цей бунтівний непокірний дух тане, мов крижана бурулька на сонці. Марсель поклала йому голову на плече, й він зблизька бачив її смагляву шкіру, шерехаті сині кола під її очима. Йому подумалося: «Господи, та вона ж старіє»! А тоді подумалося, що і він старий. Матьє якось незграбно схилився над нею: йому хотілося забути й себе, і її. Та, кохаючись із нею, він уже давно не забувався. Він поцілував її в уста: вони були в неї гарні, такі чіткі й суворі. Вона тихо відкинулася назад і, заплющивши очі, простяглася на ліжку, незграбна, змарніла; Матьє підвівся, зняв штани й сорочку, згорнув їх і поклав у ногах на ліжку, потім ліг біля неї. Та побачив, що її очі розплющені й непорушні, вона лежала і, заклавши руки за голову, дивилася в стелю.

— Марсель, — погукав він.

Вона не відповіла; вигляд у неї був недобрий; а потім вона зненацька випросталася. Він знову сів на краю ліжка, йому незручно було від того, що він голий.

— А тепер, — твердо мовив він, — ти розповіси мені, що ж сталося.

— Нічого, — мляво відказала вона.

— Та ні, — мовив він із ніжністю, — щось тебе гнітить. Марсель, ми що, більш не розповідаєм одне одному про все?

— Ти тут нічим не зарадиш, і воно тебе розсердить.

Він лагідно погладив її коси.

— А все-таки розкажи.

— Ну що ж, це сталося.

— Що, що сталося?

— Оце!

Матьє скривився.

— Ти певна?

— Цілком. Ти знаєш, що я ніколи не панікую: затримка вже два місяці.

— Хай йому дідько! — вигукнув Матьє.

Він подумав: «Вона повинна була сказати мені про це принаймні три тижні тому». Йому хотілося десь подіти свої руки: наприклад, натоптувати люльку, та люлька була у шафі, в кишені піджака. Він узяв цигарку, яка лежала на нічному столику, й відразу ж поклав її назад.

— От так! Тепер ти знаєш, що сталося… — сказала Марсель. — Що будемо робити?

— Ну, гаразд… ми його позбудемося, правда ж?

— Добре. В мене є адреса, — сказала Марсель.

— Хто це тобі дав?

— Андре. Вона там була.

— Це та жінка, яка її покремсала торік? Послухай, та їй же довелося півроку оклигувати. Я проти.

— Справді? Ти хочеш стати батьком?

Марсель вивільнилася й сіла проти оподаль від нього. Вигляд у неї був суворий, та не мужній. Вона взялася в боки, і її руки скидалися на держаки порцелянової вази. Матьє завважив, що лице її посіріло. Повітря було солодке й рожеве, вони вдихали пахощі ружі, ковтали їх; аж раптом це сіре обличчя, непорушний погляд, — здавалося, вона щосили стримує кашель.

— Зачекай, — сказав Матьє, — це надто несподівано для мене: треба подумати.

Руки Марсель почали тремтіти; з несподіваним шалом вона промовила:

— Я не потребую твоїх роздумів, не тобі про це думати.

Вона обернула голову і подивилася на нього. Її погляд спинився на шиї, плечах, животі, потім ковзнув нижче. Вона здивувалася. Матьє зашарівся і звів коліна докупи.

— Ти нічим не зарадиш, — повторила Марсель. І докинула з похмурою іронією: — Тепер це жіноче діло.

Вимовивши останні слова, її вуста стислися — лискучо-бузкові, вони, здавалося, поїдали це попелясте лице, немов яскраво-червона комаха. «Вона почувається упослідженою, — подумав Матьє, — вона ненавидить мене». Рожева мла у кімнаті зненацька немов би розтанула; поміж предметами зазяяла незмірна порожнеча. Матьє подумав: «І причиною цьому я»! Лампа, дзеркало з олив'яними відблисками, годинник на коминку, крісло, прочинена шафа зненацька видалися йому безжальними механізмами: їх завели, і тепер їхнє хистке існування тривало в цій порожнечі з непохитною впертістю, немов механізм катеринки, яка безугаву виграє і виграє все ту ж мелодію. Матьє стрепенувся, немов би намагаючись вирватися з обіймів цього зловісного, затхлого світу. Марсель і не ворухнулася, вона все дивилася на його пах і на ту провинну квітку, що так сумирно і невинно спочивала собі між його стегнами. Він знав, що їй хочеться кричати і плакати, та вона не буде цього робити, тому що боїться збудить пані Дюффе. Він зненацька обняв її за стан і пригорнув. Вона припала до його плеча і схлипнула без сліз три чи чотири рази. Це було все, що могла вона собі дозволити — буря без грому.

Коли вона підвела голову, то вже заспокоїлася. Розсудливим голосом вона сказала:

— Даруй мені, друже, треба було розрядитися: з самісінького ранку тримаюся. Звісно ж, я тобі не докоряю.

— Ти маєш право на це, — сказав Матьє. — Мені нема чим пишатися. Це вперше… Господи, яка мерзота! Я вчинив дурницю, а ти будеш розплачуватися. Врешті, що сталося, то те сталося. Послухай, а що це за жінка, де вона мешкає?

— Вулиця Морер, 24. Здається, вона якась дивна.

— Так я й думав. Ти скажеш, що прийшла від Андре?

— Еге ж. Вона бере всього чотириста франків. Знаєш, схоже, що це геть нікчемні гроші, — на диво розсудливо промовила Марсель.

— Так, я бачу, — гірко сказав Матьє, — одне слово, тобі пощастило.

Він почувався незручно, немов наречений. Здоровецький незграбний хлоп'яга, та ще й голий, завдав лиха і тепер люб'язно усміхається, щоб змусити забуть про себе. Та вона не могла забути про нього: вона бачила його білі стегна, м'язисті, трохи куці, його самовдоволену й рішучу голизну. Це було якесь ґротескне марення. «На її місці мені захотілося б кулаками гамселити це м'ясисте одоробало». Він сказав:

— Оце мене й непокоїть: вона замало бере.

— Красненько дякую, — відказала Марсель. — Слава богу, що вона так мало просить: у мене якраз є чотири сотні, для кравчині, та вона зачекає. І знаєш, — додала