Оповідання та повісті, окрушини - Ірина Вільде

Я була вже на вулиці, як почула за собою голос Уляни:

«Оксано!..»

Мусила зупинитись: те дівча вилетіло за мною в самому светрі.

«Кажіть, чого вам треба, та й утікайте до хати, Уляно, бо на смерть простудитеся…»

«Я… хотіла вас спитати… але не смійтеся з мене, Оксано. Я… хотіла б знати, чи не запізно вже мені вчитися їздити на лижах?..»

Я аж надто добре зрозуміла це «чи не запізно вже» в устах цієї волелюбної «маленької господині великого дому», але не мала серця сказати їй правду.

Замість відповіді я незграбно поцілувала її в очі. Залишила її власному здогадові, що міг той поцілунок означати — співчуття чи надію?

1933

Марія вертається із саду. В одній руці підсмикнута спідниця, в другій — набрякла бруньками гілочка вишні. Зранку крапав дощик, і сонце не встигло ще випити росу.

Хвіртка з вулиці сьогодні знову була навстіж відчинена. Ірка, ніхто інший, тільки Ірка знайшла собі дорогу через сад. Так, начебто не було брами. Мчала, мабуть, мов божевільна, бо аж галуззя з вишень поламала. Нерозумний дітвак!

Марія оглядається навколо себе: цього року весна приспішила свій крок. Стільки сонця й зелені о цій порі давно вже не пам'ятають люди. Марія минає долішні кімнати, йде з відламаною гілочкою вишні просто до Ірчиної кімнати, на горище. Ірка в цей час має бути в музичному інституті. Байдуже. Марія хоче знати, в якому настрої вийшла з дому та шалена дівчина. Мусить знати.

Десять пар очей, десять пар вух придбала Марія за вісімнадцять років шлюбного життя. Так з убрання, яке складав її чоловік перед сном, вичитувала, коли та в якому настрої повернувся він додому. Не потребувала нікого розпитувати: ні випробуваних приятелів, ні близьких сусідів. Замкнута в собі, недовірлива, вона всі справи своєї сім'ї вирішувала сама.

Правда і порядок — це два стовпи, на яких збудувала все своє життя. Природний порядок речей: ніяких непередбачених подій, відхилень, химер, ілюзій. Простим шляхом аж до мети. Так найкраще. Її власне життя було зразковим витвором суворого божка — Ладу. День за днем, рік за роком йшли спокійно, послідовно, немов хтось невидний нанизував їх на рівну сталеву нитку.

Дитинство з мильними бульбашками та фарфоровими ляльками розвіялося перед першими подувами зрілого віку. Дівування прийшло ні зарано, ні запізно. Саме вчас. Ніякої романтики, ніяких пустих, нездійсненних надій. У двадцять літ вийшла заміж. Ця подія була теж записана в її життєвій програмі. Може, могла натрапити на іншого чоловіка, ніж той, якого вибрала. Але що значить «інший»? Кожен інший мав би за собою ще інших. Мусить бути добре так, як є.

І так усе йшло рівним, второваним шляхом цілих вісімнадцять літ. Аж ось на цю весну Ірка, її рідна дитина, безрозсудно виривається з-під раз і назавжди заведеного порядку так, начебто… але зараз побачимо.

Справді, є на що подивитись. Дверці шафи широко відчинені, на полицях — все перекидано. Ясно, надто квапливо чепурилась. На столі лежить вазочка з фіалками. Вода крапля по краплі стікає по скатертині. На підлозі — старі панчохи й синя шапочка. На ліжку — ноти. Забути ноти, йдучи на урок музики, — чи чував хто таке?

Марія стоїть посеред кімнати, опустивши руки. Не йдеться тут про плями на скатертині, про безладдя у шафі, про синю шапочку в пилюці. Це дрібниці. Вона шукає причини цього безладдя, цього гарячого поспіху, цього бажання причепуритися (а може, і сподобатися — хто знає?). Досі бувало, коли вона, мати, не могла того чи іншого пояснити собі чи збагнути, то приходила й питала просто, відверто, у чому справа. І досі діставала на все щиру відповідь.

Марія береться пересаджувати квіти. Старанно подрібнює чорнозем і думає: «А Ірки все ще не видно…»

Скоро кидає роботу. Їй не терпиться зустріти свою дитину, придивитися до дочки ближче. Може, справді не добачила чого.

Та Ірка не приходить. Марія, загорнувшись у пухнасту шаль, сидить на веранді і чекає.

Дві хмаринки напливли одна на одну, обмінялися поцілунком і попливли далі.

«Ірка, певно, у Гнатових засиділася», — вертаються Маріїні думки до одного. Можна б послати за нею, але не в звичках Марії стежити за своїми близькими. Вона пригадує, що дочка і позавчора, і минулої середи теж прийшла пізніше додому.

«Тільки без зайвих здогадок і побоювань, — стримує вона своє неспокійне серце. — Ірка, певно, прибіжить садом. Мала має часом свої химери».

Марія встає і крок за кроком, наче милуючись гарною погодою, йде стежкою в сад. Вона сідає на лавочку перед самою хвірткою: тут ще здалеку почує Ірчині кроки. Мала не повинна помітити неспокою на її лиці.

Т-с… здається, чиїсь кроки наближаються до хвіртки. Так, але це не її хода. Ірка не вміє так поволі ходити. Хтось нерішуче торкнувся клямки у хвіртці. Марія хутко встає і ще хутчіш сідає: на вулиці її Ірка у товаристві якогось молодого чоловіка.

Марія не може дивуватись ані обурюватись, не може навіть пояснити собі свого хвилювання. Одне тільки розуміє ясно: там, за хвірткою, її дитина з чужим чоловіком, ради якого не завагалась обманювати свою маму.

Марія щораз виразніше чує голос того чоловіка й інстинктивно ховається в тіні вишень. Сидить на краєчку лавки зібгана, дрібна, мало не перелякана і мусить слухати, що ті двоє плетуть між собою. Не може ані на крок рушити з свого сховища, бо не хоче збудити в своїй дитині найменшого підозріння. Марія чує його м'який, майже дівочий