DUTY FREE - Оксана Форостіна

усім довкола це видавалося найприроднішою річчю у світі. Одного разу він під нею кохався. Ну, не те щоб кохався — трахався, причому, невдало, бо був викритий сторожем, старим каґебістом. І не те щоб під нею — у підвалі технічної будівлі, стратегічного об’єкта. Інші старі каґебісти, мертві, тим часом переверталися в могилі: громадянин США зі спущеними штанами у підвалі стратегічного об’єкта радянської батьківщини! Інакше кажучи, наш стратегічний ворог їбе наш стратегічний об’єкт...

Вежа була маяком для тих, хто наближався до міста, покровителькою поселень прибережної смуги, мешканців сюрреалістичних вілл на північному схилі видовженого хребта цієї гори — Старого Знесіння. Ці вілли нагадували ліниві квартали престижних прибережних районів у портових містах. Гора міцно сиділа корінням у центрі міста, але її хребет таки справді був прибережною смугою, а силует стилізованої під романський стиль церкви — маяком для подорожніх.

Усе, жодної надії, що потяг зупиниться на станції Підзамче. Можна йти до провіднички на довгу й важку розмову.

Супутники й супутниці Елайджи зі співчуттям провели його очима. Для них, переважно студентів, плацкартний вагон із його розмаїтістю фріків усе ще залишався джерелом досвіду та матеріалу для байок: як от, наприклад, цей закордонний придурок, який спочатку носився вагоном з ошалілими очима, потім щось бурмотів, певно, якісь прокляття по-своєму, потім залип біля вікна, аж поки там не стало зовсім темно, почав нервово вивертати кишені, щось перекладав, знову шукав, знову перекладав, зітхнув і попензлював до провіднички. Повернулися вони разом. Провідничка все ще сварилася, але радше для леґітимації своєї влади в очах решти пасажирів, бо було цілком зрозуміло, що справу залагоджено.

— Хлопці, можна тут біля вас іноземця посадити до Тернополя? Ви спати не будете? Переплутав потяг, не читає по-нашому, — тітка увімкнула фантазію.

Добре українське студентство продемонструвало гостинність, дівчата особливо охоче. Елайджа довго перепрошував, лаштувався на краєчку та плутано пояс­нював, як він опинився у потязі. Йому дуже треба ще вночі повернутися до Львова, дуже треба, бо з самого ранку інший потяг… Студенти не рекомендували йому висідати в Золочеві, невідомо ж бо, коли у них там остання маршрутка до Львова, краще доїхати до Тернополя, все ж таки якась цивілізація. Але й з Тернополя, за їхніми словами, шанси Елайджи повернутися до ранку були так собі.

— Ви вперше в Україні? — студентка із поглядом серйозної дорослої жінки питала не тому, що їй було насправді цікаво, а щоб Елайджа нарешті припинив бурмотіти про помилку і про ранковий потяг до Франківська.

— Я тут певний час мешкав, давно. У Львові. Ви тоді, напевно, тільки вступили до школи, — про всяк випадок додав Елайджа. — І я був минулого року. Місто дуже змінилося. Загалом Україна змінилася.

«А він симпатичний. Це ж скільки йому років?» — студентка подумки рахувала. Виглядає десь на тридцять.

Взагалі-то Елайджа подобався жінкам. Точніше, пев­ній частині жінок: він не міг похвалитися тою при­род­ною, первісною маскулінністю — вольовим підборіддям та різкими рухами, наприклад, — яка приваблює багатьох із них. Він був із тих непристойно гарних хлопчиків, які схожі на ангелів у дитинстві та юності, але схильні стрімко набирати вагу, коли стають старшими. Скажімо так: високий, з довгими віями, пухлими щічками, перспективою другого підборіддя та майже дитячою посмішкою (ямочки у кутиках вуст), він частіше ловив на собі погляди юних дівчат, аніж зрілих жінок. Та й ті, старші, вірогідно, бачили у ньому насамперед втілення усіх тих красенів-старшокласників, які свого часу іґнорували їхню першу дівчачу закоханість.

— Нині люди почувають себе набагато вільнішими, ніж раніше, — Елайджа продовжував свою думку, задоволений з того, що має можливість сказати щось приємне. — Є свобода слова, вільні медія…

— Все це швидко зникає, — обережно кашлянув довговолосий хлопець, якого Елайджа спочатку не помітив між дівчатами.

— Справді?

— Це було зрозуміло давно.

— Я дуже оказійно то відстежував — універсали, газ і це все…

— Ви тут бізнесом займаєтесь?

— Не зовсім так, я вчу базових речей про менеджмент.

— А ви би не хотіли викладати для українських студентів? Наприклад, у Києві…

Питання-пропозиція виходила від студентки №2, яка досі спостерігала за розмовою з верхньої полиці. Стратегічне розташування «напівлежачи» дозволяло їй вибудувати особливо привабливу лінію під простирадлом, там де талія переходила в стегно, якраз перед тим, як Елайджа підняв голову.

— Це чудова ідея,— люб’язно збрехав Елайджа. — Якби мене запросили, я би з приємністю зробив це.

— А давайте ми вас запросимо від нашого студентського комітету!

Все. Не відмазатись.

— Ви довго будете в Україні?

— О, ні, всього півтора тижня.

— А у вас буде час у Києві? Може, ви зустрінетеся з нашим студентським комітетом?

— Я ще маю бути у Франківську й Тернополі. Ну, в Тернополі не зараз, потім…

— А я ось із Тернополя, а вчуся у Львові, — знову вступив у розмову довговолосий хлопець.

— О, так? А що саме?

— Графічний дизайн в Академії мистецтв.

— Як чудово… багато з моїх львівських друзів там вчилися.

Елайджа з хлопцем — Юрком — з’ясували, що мають з десяток спільних знайомих, щоправда, для юного Юрка більшість із них були наставниками або кумирами. Елайджа трошки заздрив цій його свіжості: він тепер переживав майже те саме з майже тими самими людьми, що й Елайджа більше десяти років тому. Іконостас їхніх кумирів практично не змінився, за винятком того, що учти стали інтенсивнішими через зростання фестивального руху — ось тепер він сипав перед ним усіма цими фестивальними історіями, ніби помноженим удесятеро, посиленим та підсвіченим його власним досвідом.

Найважливішим у житті Елайджи випускником Юр­кової Академії був Володя Дамський.