Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Ірен Віталіївна Роздобудько

в бокалi, тицяє туди свого носа, сьорбає, примруживши очi, i поважно киває головою офiцiантовi, одягненому мов лорд з палати лордiв. Боже, скiльки в свiтi вигаданих ритуалiв, iдiотських заходiв, спрямованих лише на те, аби згаяти час! I все заради того, щоб не думати, а весело реготати, ловити ґав, тинятися туди-сюди, спостерiгати за iншими i — не замислюватись. О, певно, тi, хто придумали подiбнi розваги для iнших, — усi цi шоу зi стрибанням у мiшках! — якраз i думають, що роблять. Своїми вигаданими умовностями вони просто вiдволiкають людей вiд iнших питань. Так мати дає дитинi купу рiзних iграшок, щоб вона їй не надокучала. Нюхати бокал з виглядом знавцiв у ресторанах — теж щось на кшталт гри. Тетяна ненавидiла, коли її клiєнти, вiдвiдувачi клубу, пропонували їй цей ритуал — похитувати краплю вина i устромляти до бокала нiс. Усi напої, якi могли тут запропонувати, вона добре знала. Рiдкiсна гидота...

...Тетяна кинула на столик коробку з гримом i ще раз уважно оглянула себе в дзеркалi.

Усе ж таки щось змiнилося в очах! Хоча й немає часу пильнiше придивитися до себе. Подумати. Згадати себе такою, якою була колись, i зрозумiти ту, якою хоче бути в майбутньому, щоб нiкого не копiювати. А ще знайти мiж тими двома «я» себе, тою, якою є зараз, тепер, у цю мить, коли думає про тих двох, як про стороннiх людей. I тi двi «стороннi» жiнки подобаються їй бiльше, нiж вона сама тепер, — у цю саму мить. Вона, котра сидить перед великим дзеркалом в яскраво освiтленiй гримерцi i механiчним рухом кришить у пальцях кавалочок блакитних тiней. Так от, у минулому вона була такою, якою хоче бути в майбутньому — жiнкою з ореолом.

Що це таке? Тетяна щиро вважала, що всi жiнки дiляться на двi категорiї: з ореолом i без. Тих останнiх, звiсно, бiльше. I їм не пощастило! Хоча вони самi в тому виннi: надто приземленi, надто простi, надто прямо говорять i дiють, i навiть — рухаються. Довкола них немає жодного ореолу — пiдходь i бери, не обпiкаючи рук. Як моркву в крамницi.

А першi — розумнiшi: якщо сама не здатна випромiнювати це таємниче свiтло — зроби його довкола себе штучними методами. Її методом став спiв. А вже згодом з'явилися тi повiльнi рухи, манери, слова, що надали образу — хоч i не своєму! — природностi i шарму. Можливо, такими були «зiрки» минулого. Адже Марлен Дiтрих, пiд яку вона тут грає, не була красунею. Але це була жiнка з ореолом i тому її життя склалося так яскраво. А їй, Тетянi, ще в школi навiть учителi пророкували незвичайне життя. Можливо, не таке видатне, а саме незвичайне, не таке, як в iнших. I те, що вона наважилась приїхати сюди, — один з його складникiв. Але — не доленосних. Так, перевалочний пункт мiж тими двома «я».

А там побачимо...

До гримерки зазирнув адмiнiстратор Вiл:

— Учора гер Брюгге скаржився, що ти не була з ним люб'язною.

— А чому я маю бути з ним люб'язною? — скинулася Тетяна. — Вiн, до речi, завдяки менi вицмулив двi пляшки «Пiно Грiджо» i ще замовив три десерти! Я ледь не здурiла. I, взагалi, Вiльгельме, я не повiя. Я — актриса!

Вiл зареготав так натхненно, що несвiжий запах з його рота долинув аж до того мiсця, де вона сидiла. Тетяна зморщилась:

— Що ти вiд мене хочеш?

— А що ти тут iз себе удаєш? — навзаєм запитав вiн. — Актриса! Ти тут для того, щоб приваблювати клiєнтiв, доки ти їм подобаєшся. Теж менi — Марлен! Та мiй дiд таких селючок, як ти, до стiнки ставив ще мокренькими!

Вiн загиготiв, плямкнув до неї вологим ротом i грюкнув дверима.

Настрiй зiпсувався. Настрiй знову був таким самим, як вчора пiд лiхтарем — нудьга i сльота. Ще до цього всього додалася нудота пiсля реплiки нахабного адмiнiстратора.

Тетяна пiдвела губи, пiшла довгим коридором до естради, визирнула з-за кулiс до зали. За столиками сидiли чоловiки. На круглiй естрадi лiниво крутилася на жердинi напiвоголена хорватка Лiя. У правому кутку, як завжди, розташувався гер Брюгге — тлустий, лисий, скупий. I, як подейкували, дуже багатий. Щовечора вiн замовляв для неї тi ж самi тiстечка, якi вона просто лущила в пальцях, розкручуючи пана на дорогi напої.

Зараз вона мусить вийти до мiкрофона пiд клекiт голосiв i поцокування язикiв, відпрацювати свiй номер: виконати кiлька пiсеньок i «на закуску» традицiйно «Лiлi». Потiм обiйде столики: по десять-двадцять хвилин з кожним, хто захоче налити їй келишок того, чого вона забажає (а «забажає« вона, звiсна рiч, найдорожче i — непомiтно сплюне в другий бокал з водою...). Буде посмiхатися, жартувати. А далi настануть важкi години iз завсiдником гером Брюгге, котрий мацатиме пiд столом її колiна i умовлятиме вийти до вбиральнi: «Менi багато не треба...».

Клятi фашисти! Звiдки взялася ця ненависть? Тетяна раптом уявила, що всi присутнi одягненi у вiйськову форму офiцерiв СС i мiцно стиснула зуби: «Ох, даремно, даремно ти це сказав, Вiле...».

Лiя закiнчувала виступ. Музика стихла, свiтло потьмянiло, як завжди перед появою Тетяни. Завсiдники збадьорилися, очiкуючи на виступ.

Залунали першi акорди маршу, пiд який вона завжди виходила до мiкрофона. I це теж здалося їй знущанням.

Тетяна глибоко вдихнула i зробила крок у круг свiтла. Почулися оплески i задоволений свист. Тетяна зморгнула, але мара не минала — вона бачила перед собою офiцерiв СС. Сама ж стала тою, що колись плакала над фiльмом «Список Шиндлера» i думала, що нiколи i нiзащо не скорилася б вороговi. Першi акорди проминули i оркестр розгублено замовк.

Запала тиша.

У кутку сцени вона побачила усмiхненого Вiльгельма, котрий махнув рукою i показав висунутого з кулака середнього пальця.

Тетяна наблизилась до мiкрофона i...

Не спиш, мiй синочку? А нiч, мов картинка в саду...

Про що ти сумуєш, якими мандруєш свiтами?

Кого все рятуєш? Чому ти не слухаєш мами,

Коли моє серце так гостро вiщує бiду?...

Не спиш, мiй синочку... А хлопцi поснули давно,

Хоч ти так просив, щоб самого тебе не кидали.

Хтось каже крiзь сон, що з води вийшло добре вино,

I скиглить всю нiч за кущем те дiвча iз Маґдали...[1]

Голос iснував нiби окремо вiд неї. Вона навiть не впiзнала його, настiльки забутим було звучання рiдної мови. Голос лився, мов кров, змiшана з медом, затоплював увесь