Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі
Отже, автор із самого початку (навіть із передісторії сюжету) творив образ людини, сповненої внутрішніх суперечностей. І те, що в другій та в третій частинах у Сомса дедалі більше (поряд із ідеологією власника) прозирають риси людини з тривалими, глибокими почуваннями, означає не лише розвиток художньої майстерності письменника, а й саморозвиток характеру персонажа (наприкінці трилогії Сомсові вже 65 років).
У другій і особливо у третій частинах трилогії, значно менше вдаючись до власних характеристик Сомса, автор приводить складність характеру у відповідність до тих фактів його біографії, які вкладено було в сюжет з самого початку трилогії. Зрозуміла річ, що Сомс з роками стає глибокодумнішим.
Як широко осмислює він швидкі якісні зміни часу, самої історії (наприклад, в епізоді похорону королеви Вікторії). Як правильно судить про деградацію модерністського живопису. Та й хіба не вийшов із нього, колишнього торговця картинами, пристрасний колекціонер і, зрештою, неабиякий знавець живопису — від Гойї і до французьких імпресіоністів. Він розуміє, наприклад, які значні художні цінності творили імпресіоністи і як усе далі відриваються від реального життя модерністи XX сторіччя, як вивітрюється з їхньої творчості живий людський зміст (йдеться, зокрема, про епізод у картинній галереї Джун). І в уявленні Сомса цей процес поєднується із загальним ходом історії. Як правильно, спостерігаючи за післявоєнною молоддю, оцінює він нові типи людей на Заході (не лише його дочка та її оточення, а й здрібнілий «Мефістофель» Профон).
І все це суперечливо переплітається (ми й на мить про це не забуваємо) з його психологією власника. Та коли б його особа обмежувалася лише інстинктом власності (на чому ще інколи наполягає автор), то чи став би він так болісно переживати хворобу свого батька Джеймса і його смерть? Навпаки, подібно до Донаса Чезлвіта (в романі Діккенса «Мартін Чезлвіт»), він, хоча й потай, радів би, що тепер одержить належну йому частину спадщини. Але для Сомса втрата батька — тяжке горе. Сомсові личило б бути байдужим до своєї дочки, як ставився містер Домбі до Флоренс. А Сомс віддає Флер усю свою любов.
Саме не одномірність (тільки власник!), а людська багатогранність відкрила авторові простір для втілення тих можливостей образу Сомса, які він з самого початку заклав у сюжет. В тім-то й справа, що високохудожній образ Сомса втілює людину складну, суперечливу, але й наділену глибокими різноманітними почуттями. І якщо в більшості Форсайтів автор розкриває справжню бездуховність їхнього існування, більше або менше моральне убозтво, то цього зовсім не можна сказати про Сомса, навпаки, його духовне життя стає що далі, то багатшим і різнобарвнішим.
Третій частині епопеї — романові «Здаємо в оренду» (1921) — передувала опублікована того ж року повість «Пробудження», де показано малого Джона, попередньо намічено риси його чесної, мрійливої натури. Час дії останньої частини трилогії — 1920 рік. Її сюжет зводиться до того, що Сомсова дочка Флер і син Айріні Джон палко покохали одне одного, що вони боролися проти опору батьків і лише передсмертний лист молодшого Джоліона, в якому він розповів синові про давню сімейну драму, змусив Джона скоритися й відмовитися від Флер.
І знову оживає давня драма, що розігралася третину століття тому — 1889 року — і, здавалося, була похована навіки. Минулі події тепер постають у спогадах Айріні та Сомса, які вжахнулися, коли їхні діти покохали одне одного і тепер наче роблять спробу поєднати те, що не змогло поєднатися колись. Опір старших бунтівливому коханню молодих, мимовільні болісні спогади знов оживляють в уяві читача сюжет і зміст першої частини трилогії, етапи життя Айріні та Сомса на сторінках другої. Спроба молодих розгадати таємницю батьків викликає у пам'яті читача відповідні епізоди роману «Власник».
Письменник майстерно пов'язав давно минуле з сучасним, і роман «Здаємо в оренду» найбагатший у всій трилогії саме своєю здатністю значно активізувати роботу читацької уяви. Отже, третя частина глибша за першу та другу, у яких переважали яскраві демонстрації подій, а окремі образи дещо перечили авторським деклараціям.
Сомс і тут залишається головною дійовою особою, хоча на перший план разом з ним знову виходять Айріні, молодший Джоліон та Флер і Джон. Тепер уже не один Сомс оцінює довколишні події — розбурхане недавньою війною життя, хитання буржуазної молоді, подальший розпад модерністського мистецтва і, певна річ, боротьбу пристрастей, що, мов у шекспірівській трагедії «Ромео і Джульєтта», поєднує коханців із двох ворожих родин.
Тут письменник намагається компенсувати недостатність конкретного змалювання Айріні,— вона, нарешті, заговорила сама, виявила дещо із своїх поглядів, уподобань. У попередніх романах їй, як правило, доводилось відповідати короткими фразами, говорити щось невиразне з приводу якогось конкретного факту, а тепер ми чуємо її міркування про певні події, хоч вона все ще обмежується трьома суто особистими почуттями: щасливої дружини, вкрай стривоженої матері, що захищає свого сина від необережного захоплення Флер, і чи не найсильнішим з її почуттів — давньою ворожнечею до Сомса. А проте образ її так і залишився лише певним символом людяності, дещо туманною гармонією фізичної та душевної краси, не досягши тієї довершеності реалістичного живописання, яке бачимо в образах Сомса, Джоліона-молодшого і юної закоханої пари.
Тема розпаду буржуазної сім'ї, що становить одну з підвалин усієї трилогії, не була на той час новою в англійській реалістичній літературі. І не поява Босіні, про що так настійливо і помилково твердять деякі з персонажів, поклала початок руйнації родини Форсайтів. Розповідаючи про деякі факти передсюжету, автор наводить на думку, що у Форсайтів це почалося ще тоді, коли молодий Джоліон обрав собі професію художника і його було викинуто з родини, забуто всіма через його шлюб з гувернанткою та ще й чужоземкою (десь іще 1860 року). Попередниками Голсуорсі в такому способі критики буржуазії були основоположники англійського критичного реалізму Діккенс і Теккерей.
Намір
