Після тебе - Джоджо Мойєс

— Правда. Я певен, що вас не паралізувало.

— Акувати огу. — Мій голос чується наче звідкись іздалеку. На очі навертаються сльози. — Уть лашка, не ітпушкай, — шепочу я.

Він нахиляється ближче.

— Я не відпущу.

Я хочу щось сказати, але його обличчя розпливається, і я знов кудись провалююсь.

Потім мені розповіли, що я пролетіла два поверхи, прорвала собою тент величезного люксового навісу й упала на шезлонг у плетеному стилі з водозахисними сидіннями, який стояв на балконі містера Ентоні Ґардінера, юриста, спеціаліста з авторського права. Він був моїм сусідом, але ми ніколи не зустрічалися. Моє стегно розламалося на дві частини, а ключиця пробилася назовні. На лівій руці зламано два пальці, а на нозі плесно пробило шкіру — один зі студентів-медиків знепритомнів, коли побачив, як воно стирчить. Моїми рентгенівськими знімками тут усі захоплювалися.

У голові й досі лунає голос мого лікаря: «Не можна передбачити, що буде, якщо впасти з великої висоти». Мені, вочевидь, дуже пощастило. Вони мені це кажуть і чекають з усмішками, що я широко всміхнусь або, може, радісно затанцюю. Та я не думаю, що мені пощастило. Я дрімаю, потім прокидаюсь — іноді бачу яскраве світло операційної над головою, а іноді тиху, спокійну кімнату. Іноді — обличчя медсестри. Чую якісь уривки розмов.

«Бачила, що наробила стара у Д-4? Оце вийшов кінець зміни, га?»

«Ви проходите обстеження у “Принцес Елізабет”? Скажіть їм там, що ми вміємо робити реанімацію. Ха-ха-ха».

«Луїзо, зараз просто відпочивайте. Ми про все подбаємо. Ви маєте просто відпочивати».

Через морфій мені постійно хочеться спати. Збільшили дозу — і по тілу побігли холодні мурахи забуття.

Я розплющую очі й бачу маму — вона стоїть у ногах ліжка.

— Вона отямилася, Бернарде. Отямилася. Нам кликати сестру?

«Вона пофарбувала волосся», — ця думка десь наче на околиці свідомості. Потім інша: «Це ж моя мама». Мама зі мною більше не говорить.

— Дякувати Богу, дякувати Богу! — Мама намацує розп’яття на шиї та торкається його. Це мені когось нагадує — не пам’ятаю кого. Вона трохи нахиляється та проводить пальцями по моїй щоці. Чомусь мені на очі відразу навертаються сльози.

— О моя крихітко! — Нахиляється наді мною, наче намагається захистити мене від дальших негараздів. Відчуваю запах її парфумів, знайомий не гірше за мій власний. — О Лу! — Вона витирає мені сльози серветкою. — Я страшенно перелякалася, коли мені зателефонували. Тобі боляче? Тобі щось потрібне? Тобі зручно? Щось тобі принести? — Вона говорить так швидко, що я не встигаю відповідати. — Ми приїхали, щойно дізналися. Тріна доглядає дідуся — він передає тобі вітання. Ну, тобто він щось пробуркотів, і ми зрозуміли, що він мав на увазі. О серденько, як же так? Господи, що ти собі думала?

Не схоже, щоб вона чекала на відповідь. Усе, що я маю робити, — це лежати тут.

Мама витирає свої очі — а потім знов мої.

— Ти й досі моя донечка. І… я б собі не пробачила, якби з тобою щось сталося, а ми… ну… ми не були… ти розумієш.

— Я не оті… — Язик якийсь дивний, я наче п’яна. — Я не отіла…

— Я знаю. Але мені так важко через це, Лу. Я не могла…

— Не зараз, люба, добре? — Батько торкається її плеча.

Вона відвертається й дивиться кудись у простір, беручи мене за руку.

— Коли нам подзвонили… я думала… я не знала… — Вона знову схлипнула, притискаючи носовичок до губ. — Дякувати Богу, вона жива, Бернарде.

— Звісно, жива. Вона ж у нас гумова, еге ж? — Наді мною схиляється тато. Ми з ним говорили по телефону два місяці тому, але не бачилися півтора року — відтоді, як я поїхала зі свого містечка. Він видається таким кремезним і знайомим — але надзвичайно, надзвичайно втомленим.

— Плобаш, — шепочу я. Не знаю, що ще сказати.

— Не треба, ми просто раді, що ти жива. Навіть якщо маєш такий вигляд, наче протрималася шість раундів проти Майка Тайсона. Ти взагалі бачила себе в дзеркало після того, як опинилася тут?

Я похитала головою.

— Ну то й не дивися поки. Пам’ятаєш Террі Ніколса? Коли він упав через кермо велосипеда коло крамниці? Ну ось, якщо прибрати вуса — то десь такий вигляд і маєш. Хоча… — Він нахилився ближче. — Якщо придивитися…

— Бернарде.

— Завтра ми принесемо тобі пінцет. У будь-якому разі, якщо тобі ще колись захочеться навчитися літати — рушай кудись, де є злітна смуга. Мабуть, просто розвести руки й стрибнути у твоєму випадку недостатньо.

Намагаюсь усміхнутися.

Вони обоє схилилися наді мною. Обличчя напружені, знервовані.

— Вона схудла, Бернарде. Тобі не здається, що вона схудла?

Батько нахиляється, і я бачу, що очі в нього вологі, а усмішка тремтить трохи сильніше, ніж зазвичай.

— Вона має чудовий вигляд, люба. Точно. Вигляд у тебе супер. — Він стискає мою долоню, підносить до своїх губ та цілує. Тато ніколи в моєму житті такого не робив.

Саме тут я усвідомлюю, що мало не померла, і з грудей раптом виривається плач. Я заплющую очі, і з них ллються пекучі сльози. Він тримає мою долоню у своїх великих руках, укритих мозолями від роботи з деревиною.

— Ми тут, серденько. Усе добре. Тепер усе буде добре.

Протягом двох тижнів вони щодня приїздять за п’ятдесят миль до мене. Потім — кожних декілька днів. Батько взяв відпустку на роботі, бо мама сама не їздить так далеко — у Лондоні ж усяке може трапитися. Вона часто це повторює, зі скрадливим поглядом за спину, наче за дверима палати стоїть злодій з ножем. Тріна завжди залишається доглядати дідуся — але коли мама це каже, то стає зрозуміло, що не моя сестра висловила таку пропозицію.

Мама привозить домашню їжу — відтоді, як ми разом п’ять хвилин роздивлялися мій обід, але так і не змогли втямити, що ж воно таке.

— Ще й ці пластикові підноси, Бернарде! Як у в’язниці.

Вона сумно потикала те виделкою, а потім понюхала. І з того часу вона завжди привозить велетенські сандвічі — товсті шмати шинки чи сиру в білому батоні, — а також домашній суп у банці. «Зрозуміла їжа», — каже