Гілея - Микола Якович Зарудний

і виростив. Найкращу балку люди, спасибі їм, Трифоновою назвали... Хай би був ще одна Трифон Запорожний, а той лежить собі під Варшавою — замість себе похоронну прислав... Скільки того люду вигибло, поки фашиста розбили... А як ішов на війну Трифон, то казав, що на місяць-два піде та й вернеться, бо там того діла на тиждень... Такий же розумний був, та не вгадав...

— Чого це ви, мамо, зажурилися? — чує Катерина.

Іванів голос, і обриваються її думки.

— Та все думаю, Ваню, як жити будеш...

— Добре будемо жити, мамо. Ще рік-два побідуємо, на ноги станемо та й заживемо, краще, ніж до війни... Щось, мамо, піджак наче тісний, — каже Іван.

— Це ж твій довоєнний. — Катерина кидається до шафи і виймає іншого. — Приміряй батькового... Як на виставку в Москву їздив, то купив. І не поносив тато...

Іван приміряє:

— Як на мене шитий... Піду я, мамо.

Катерина дає невеликого кошика:

— Оце, сину, як прийдеш, то на стіл покладеш хліб, а пляшку можна й на лаву... З Одаркою розмову веди степенну, бо то баба з мухою в носі... А коли про весілля мова піде, то скажи, що теля маю...

Катерина проводжає сина аж до перелазу. Довго-довго дивиться на його струнку постать, рішучу ходу, витирає краєчком хустки очі і непомітно хрестить вулицю...

Дожила Катерина до радості...

* * *

Біля хати Остапа Поливаного попався на очі Іванові Данило Прах. Сидів на старому «універсалі», наче в президії — і голови не повернув. А трактор гуркотів, деренчав, кашляв, як старий дід.

Івана чекали. Це він помітив ще на подвір’ї, бо було воно підметене, а стежечка жовтим піском висипана. І в хаті прибрано, соснові дошки на підлозі, наче накрохмалені рушники, скатерка біла на столі і чорнобривці в горщечку. У другу кімнату двері причинені, хтось там видзвонює чарками та мисками.

Одарка зшкрібає ножем біле тісто з руки:

— Ти вже, Іване Трифоновичу, вибачай, що в роботі мене застав, не чекали в будень такого гостя, — Одарка трошки прибріхує, для годиться. — Сідай, Іване.

Іван поклав на стіл хліб, а пляшку поставив на лаву. Спитав:

— Яринка вдома, Одарко Павлівно?

— Їй-богу, не знаю, — знову божиться Одарка, — чи вийшла куди, чи по господарству порається.

— Вдома, вдома, — вийшов з кімнати Остап Веремійович Поливаний, чисто поголений і наче помолоділий у своїй лісницькій формі. Вуса, мабуть, Остап Веремійович підмастив живицею, бо вони стирчали, як веретена. За дідом показалася Яринка — в білій кофті і чорній спідниці. Були на ній високі черевички, видно, ще дівочі материні.

— О! — здивувалася Одарка Павлівна. — Ти вдома? А я думала...

Остап Веремійович гречним жестом запросив Івана до кімнати:

— Поговоримо, поки вони щось надумають.

Одарка скинула фартуха і крутнула рясною спідницею перед дочкою:

— Подивися, доню, як воно, з фасоном чи...

— З фасоном, мамо, ти ще в мене така молода!

— Та не для того питаю, — відказала Одарка, але в люстерко, вмуроване в комин, заглянула, послинила палець і провела по чорній брові. — Ти, Яринко, йому на шию не вішайся, ми й почекати можемо... У нас тих женихів хоч греблю гати... Якщо в лісництві залишиться, то й по руках, а якщо в ті піски попреться, то ми не согласні...

— То, може, він не надовго, мамо... Побуде до весни та й вернеться...

— Як вернеться, тоді й балачка буде, — вирішила Одарка.

— Подобається він мені, мамо...

— То ще не вивірено, Ярино, сьогодні цей подобається, завтра інший до душі... Діло, як той казав, молоде. І крім Івана є люди... Он Данило щодня матір присилає на переговори... Чим не жених? Хазяїн, з орденом прийшов з війни, директор емтеесу й голова колгоспу на руках його носять, бо такий, значить, передовик.

— Не говори ти мені про нього...

— Ходив же він до тебе, поки льотчик з неба не звалився?

— Та ходив...

— А вчитель наш Петро Саливонович? Такий уже воспитаний, чистенький... Він би на колінах до нашого двору йшов...

— Нікого мені не треба. Я за Івана вийду.

— Якщо в Кам’янці буде чи в районі службу дадуть, то з богом, а в піски не пущу.

— Навіщо ж ти сказала, щоб прийшов сьогодні? Та ще й з хлібом? — Ярина з докором подивилася на матір. — Знаємо ж, що поїде.

Одарка хукнула на дзеркало, витерла і провела пальцем по другій брові.

— А то, доню, для людей, щоб знали, що ми з перебором. Дівка та на видноті, до якої женихи сватаються, а не та, що сама за поли хапає. — Одарка легенько підштовхнула дочку і відчинила двері. — Думала, вони п’ють, а тут і чарки не поналивані. Тату, чого ж ви не частуєте?

— Як же ми без вас? — підсунув Іван стільця Одарці.

— То я тобі кажу, Іване, — провадив далі Остап Веремійович, — що ти в наших лісах, вважай, виріс і твоє місце тут.

— Комусь же треба, Остапе Веремійовичу, на ті піски йти, — промовив Іван. — Якщо не зупинимо їх лісами, то через десять років пустеля до Дніпра дійде.

— Нема тим піскам зупину, — й собі додає Одарка, — поля засипають...

— Вчені, Остапе Веремійовичу, доводять, що там може рости ліс, — сказав Іван.

— То на папері у них росте, —