Житіє гаремноє - Юрій Павлович Винничук

Панни знова сіли попід стіну і заграли на лютнях. Король підступив до мя і вповів:

— Казали мі, же-сь гарна дуже, але же аж такая, не сподівав’ємся.

Я зась му:

— Певно, маєш в гаремі не єдну такую гарну.

— Ні, такої, як ти, не маю.

Іно ту ся спохопила, же рік (говорив) до мя не турчинськими, а словами словенськими, которі я легко тямила.

— Ти не є турок?

— Моя мама боснійка.

По тих словах притяг мя до себе і сілисьмо на постіль. Кгдиби навіть ставленнє опору лежало в моїй моці, то скрайнє помішаннє завадило мі якуколвек скутечність (будь-яку дієвість). Скор тілько обняв мя єдною рукою, як туй уста єго припали до моїх, а язик зачав ластити мі піднебіння і з моїм язиком бавитися. През кожду часть мого тіла перебігав незнаний вогонь, же го підсичувала розкош предивна, і намість голосних окриків видала-м тілько тихі зітхання. Аж ту єго друга рука розв’язала мі очкурика так, же шальвари опали з пояса, почула-м, як пальці єго розсувають мі стегна, а оден палець зачинає втискатися до моєї розкішниці і ґвалтовне там ґрасувати, як жеребець у вівсах. Було мі лячно, але стегна самі собою ся розсунили. Кождий го цілунок справляв мі щораз більшу приємність, хочай обливали мя рясні рум’янці.

Єще барз зарум’янилася, кгди він мою руку поклав межи свої стегна і стиснув ю моцно. Зара під рукою зачула, як щось ся побільшує і ворухаєсь. Кгдиби навіть хтіла забрати руку, то не була би-м у стані тоє вчинити, бо так сильно притягало мя до того створіння незнаного, которе там ся сховало і під моїми пальцями, як пуплях, розросталося. Не відала-м вправді, з чим маю до чину, єднак кожде дргніння єго приправляло (доводило) мя до невиповідального помішання. Не мала-м ані найменшого розуміння, яких страшних вражінь маю єще зазнати за справою того, кого будила до життє моя долоня.

Тим часом король єдним скорим рухом позбавив мя шальварів, а відтак і кошульки, оголивши мя всю. Єго очі, налитії вогнем, металися по мому тілові.

Аж от і він позбувся одежі і поклався на мені, виціловуючи шию і грудь, далій зачав цілувати мій живіт, аж мі корчі пішли по тілу. Зуби го покусували, а пальці знова ластили розкішницю, проникаючи в неї то поєдинчо, то по двоє, а то аж по троє. А кгди єго язик став їм до помочі, то юж не могла-м ся стримувати і застогнала-м. Він же тоє зрозумів яко заохоченнє і язик єго зачав розгортати пелюстки єдну по другій. Тепер юж перебувала-м у такому омлінні, же кгди ліг на мені і вмістив межи стегна ми щось важке, як кість слонова, то не чинила-м жадного опору, а обійняла го і притисла до себе. А він з великою силою вривався у мене. Була-м як те звірятко на вівтарі, а він — навподіб різника, которий намірився принести офіру. Висмоктуючи з ошалінням мої вуста і перса, непрервано поборював перешкоди, же їх ставила на шляху моя цнота, роздирав і розшарпував мя на частки, але врешті нагле получення наших тіл ознаймило, же ціле тоє жахне кореневище заглибилося ве мні. Не могла-м далій знести жахливих тортур і, видавши оклик розпачливий, омліла-м в раменах окрутного войовника.

Не відаю, як довго пробувала-м у тім щасливім стані знечулення, але повернув мя до життя той самий прошиваючий біль, которий перед хвилею спричинив непритомність. Була-м далій в обіймах мого пана і чула-м, як, лежачи на мені, рухався вгору і вділ, а кождий рух єго булави болів мя, мов протин штилету. Раз по раз скрикував: «О Магомет! О Расул!» — і при тих ото словах занурювався ве мні до останку. Белькотав єще багацько ріжних слів по-турчинському, которих не тямила-м, аж врешті тоті єго штрикання повергли мя у пропасть темну і безконечну, же в ю полетіла-м коміть (вниз) головою, а скрик мі став упоперек горла, і думала-м, же вмираю, же янголи підхопили мя й понесли у млаку сизу.

Але довго се не тривало, бо невбарзі ся знова отямила і почула-м, же він роздирає мою розкішницю поза границі витрималості. Як далеко ся заглиблював, Бог оден відає, але мі ся здавало, же юж до самого серця добувся, і зараз моє черево трісне.

І ту, кгди-м ся юж наготувала єще раз знепритомніти, він раптом застогнав і вивергся в мене, а я відчула, як він ся здригає у мені, а відтак опав біля мене і, випроставшись на постелі, важко дихав, та не тривало то довго, бо запукав хтось до дверей. Король ґвалтовне зірвався з постелі і подався до дверей. Я потягнула на себе покривало і скулилася. Потому почувся шепіт, по хвилі король ся вернув і, зобачивши моє бліде лице, осміхнувся:

— Не бійся. Більше не буду тя мордував. Мушу їхати. Емір Акхісару збунтувався.

Вповівши тоє, покинув мя, а я подякувала-м Богови, же напоумив того еміра збунтуватися, і невзабарі заснула.

4. О забавах гаремних

Мешкала-м сама у штирох по­коях, а слугувало мі дві невольниці. Було мі нудно і чуламся покинута. Ранок кождого дня зачинався з купелі, по которій натирали мя ріжними мастилами, далій по сніданю гуляла-м у саді.

Єдного разу старший євнух вповів мі, же увечері ся зберуть декотрі королівськії жінки і уладять си забаву, і же я такой на ню прошена. Тая вість мя барзо втішила, і день минув мі в приготовленні, бо невольниці принесли дві скрині, повні уберії ріжної.

Увечері попровадили мя невольниці до сусіднього палацу, а там ся юж зібрали королівськії жони числом сім і невольниць багацько — єдні грали на лютнях, иньші прислуговували в гостині. Кожда жона лежала си на м’ягенькій постілці з пуху, єдвабом обшитій, а перед нею столичок стояв низенький з ріжними овочами й солодощами, а в куфлику мід золотився. На мя такой чекала постілка і столичок, а то якраз по сусідству з Гальшкою. Як ся зобачили з нею, то дуже ся втішили і зачали обійматися і цілуватися, аж нам сльози набігли.

Гальшка мі потиху вповіла, же решта жон королівських, которі тутай були, походять з Македонії, Боснії та Сербії, ожеж ми могли ся легко з ними порозуміти. Всіх жінок у гаремі було більше як три сотні, мешкали вони кожда в своїм покої з невільницями, а товаришували подля (згідно) своїх уподобань і нерідко ся збирали гуртом, жеби ся розважити.

Невільниці мі підлили меду.

— Спробуй, — повіла Гальшка.

Мід ся розлив мі по грудях, і почула-м, як тіло стає легоньким.

— Вино туркам невільно пити, — знова повіла Гальшка, — а про мід у «Корані» ніц ся не пише.

На тоє иньші білоглові (молодиці) відповіли сміхом.

— Ану, — мовила їдна, — розкажи нам, як то з тобою було. Як наш пан коло тебе ся заходив. Бо ту є серед нас такії, же ані раз