Гуляйгора - Віталій Іванович Петльований
А шлях біжить собі та й біжить. По обидва боки вже російські села. Незчулися велосипедисти з «Червоної нитки», як поминули Україну. Ще ж тільки кінчається перший день їхнього передсвяткового пробігу. І хати, і природа тут нічим не відрізняються від українських, хіба що трохи дивують оті білі крейдяні гори на видноколі, наче підперезані в підніжжі зеленими кушаками.
Невпинно розмотується кам'яне полотно перед Павлом і його товаришами. Спрага, як і раніше, мучить, хочеться нестерпно пити. Лоскітно під сорочкою від поту. Та хлопці терплять, не кланяються кожній придорожній криниці, призвичаюються до режиму, виробленого ще в Харкові, до ритму невпинного руху, котрий повинен забезпечити їм своєчасне прибуття у визначений на маршруті пункт: Бєлгород, Курськ… і нарешті Москва.
Попередні короткі зупинки використовувались лише для відпочинку. Так радив досвідчений спортсмен Людвіг. Шкода, ш;о сам не взяв участі в пробігу.
Спочатку їх було чимало, тепер залишилося четверо: він — Павло, Юхим Рогов, Іван Кубрак і Тимофій Солод. Найбільший спортивний досвід у Юхима, тому до його порад на маршруті прислухаються всі. У командира групи Павла Чепеля він за помічника. Чого Павло й відчував поки ш;о себе не дуже переобтяженим високим дорученням комсомольського комітету фабрики. Є кому турбуватися про все й без нього. Рогов, видно, своїм становищем теж цілком задоволений — на лідерство відразу чомусь не претендував, так принаймні зрозумів Чепель.
Після привалу, як не дивно, швидкість руху дещо уповільнюється — попереду іде Юхим, задаючи тон.
А Павло знову весь у минулому. Шерхотять колеса по гравію, нашіптують спомини.
Так от, у ту пам'ятну неділю зупинила його Лесина мати. Чоботи на ній на замовлення — хромові, блузка — біла як сніг, з мережаним комірцем, у вухах — сережки.
— Здрастуй, Павле! Ти не до нас, бува? Надумала оце гасу взяти, поможеш мені нести, — голос упевнений, ніби наперед знає — не відмовить.
Він кивнув, узяв ношу.
Довелося трохи почекати. Лесина мати купила ще віник, дві пляшки крем-соди, сказавши, що таку воду полюбляє Леся.
Бачив, як озиралися крадькома на них перехожі. Здогадувався, звичайно, що вони зараз думають: «Вислужується зятьок». Нехай. Він не соромився, заспокоював себе — це ж робить не для когось — для Тетяни Пилипівни. Власне, заради Лесі. Не кожний би згодився у неділю через усе село тарабанити кошик, ще й іржаву посудину з гасом, коли на тобі чиста святкова одежа, але не кожному, мабуть, виявила б подібне довір'я ця жінка, з котрою всі віталися першими.
Денис Лісовий очікував дружину біля хвіртки.
— Так і знав. Могла б гасом і в будній день запастися. Та й віників повна хата, фабричних. — На Павла зиркнув спідлоба, насмішкувато. — Десята година, а мене голодом морять. Оце-то вихідний.
Головний кондуктор був у повній формі. Новенький чорний френч із сріблястими гудзиками розстебнутий під ним жовтіє смугаста майка. Кілька значків прикрашають груди. Обличчя м'ясисте, червоне, сповнене Начальницької самоповаги.
— Заходь, Павлушо, — приязно промовила Тетяна Пилипівна й пропустила його поперед себе.
Миколу застав на яблуні. Оглянувся — Лесі ніде не видно. Тільки її рожева косинка лежить на гамаку.
— Привіт молодим талантам! — гукнув з дерева Микола. — Лови!
На жаль, Павло не встиг підбігти, яблуко покотилось по стежці. Микола кинув ще одне, воно попало в руки Павлові — ціленьке. Поклав його на гамак, а надкусив перше, що репнуло. Такого сорту у Чепелів нема: підрум'янене з боків яблуко аж вилискує, а м'якоть, мов цукор, біла і соковита. Пахне шафраном, наче паска.
— Посидь трохи, я зараз, — запросив гостя Микола. — Батько в поїздку яблука готує. У Москві на них ціна… Спекулянти з рук виривають. А груші ще дорожчі, на штуку можна продавати. Шкода, що цього року груша не вродила.
Павло стрепенувся, почув, як рипнули двері. Здогадався — спускається з ганку Леся. Саме вітром майнуло по садку, легенько так затріпотіло листя над головою Павла, один маленький листочок, чомусь пожовклий, одірвався з гілки і, кружляючи, тихо опустився на траву. З нього Павло перевів погляд вище. Так і є, Леся. Голова у неї пов'язана білим рушником, певно, помилася… На ній ряба старенька кофтинка, модні лодочки з голубої шкіри. Вона — по-домашньому, без панчіх.
— Миколі допомога прибула? Це добре, мене виручиш.
— Здрастуй, — Павло відчув: лице в нього запашіло.
— Ти вже з річки? Упіймав щось?
— Проспав… Нікому було збудити.
— А де ж усі ваші? — здивувалася Леся.
— Не в тому річ. Захотілося хоч раз полежати. А то все мене за ноги батько тягне. «Вставай. На роботу спізнишся». Буває, що й не тягне, а мені ввижається. Прокидаюсь, як солдат, почувши сигнал.
Микола подав обережно повний кошик Павлові, стрибнув. Одразу поніс яблука в погріб.
Павло залишився з Лесею.
Дівчина бавилася косинкою, підкидала її і ловила. Вітерець підхопив косинку і кинув хлопцеві в лице.
— Ти, кажуть, на робітфак зібрався? — обізвалася.
— Невідомо ш,е. Нехай на роботу спершу влаштуюся.
— А я подала документи в технікум. Оце ось, бачиш, зубрю. — Взяла з гамака товсту книжку, розгорнула посередині.— Аноди і катоди. Найпростіші джерела живлення. Не такі вони й прості, як декому здається.
— У технікум зв'язку? Загітували-таки наші хлопці?
— Чув?