Недопите мартіні б’янко - Наталія Володимирівна Сняданко

Так, ніби вона боялася сама себе, як когось стороннього – боялася, що змушена буде виконувати раз прийняте рішення, точніше, боялася власної нездатності опиратися необхідності виконувати це рішення, опиратися самій собі. У ній постійно сперечалися дві половинки: одна наполягала на чимраз суворішому контролі, а друга креативно намагалася уникнути цього контролю. Часом Юстині здавалося, що якби вона могла дозволити собі відмовитися від тиску обох цих своїх внутрішніх цензорів, то проблема зникла б сама собою, бо будь-яка проблема загострюється, якщо постійно про неї думати.

Те саме колись було в Юстини з дієтами. Щойно вона вирішувала схуднути і забороняла собі вживати якісь продукти або їсти вечорами, як відчувала, що їй тепер нестерпно і постійно хочеться саме цього забороненого. Вона зривалася і кидала дієту, або витримувала стільки, скільки збиралася, а потім «від’їдалася», надолужуючи втрачене і нівелюючи весь ефект. Тоді як у періоди, коли вона просто захоплювалася чимось цікавим, то спокійно могла забути про їжу, без жодних зусиль худла і довго втримувала бажану вагу. І точно так само, як тепер, вона тоді обманювала себе саму, переконуючи: «Це лише перша цукерка нині, тобто не зовсім перша, але попередні не були шоколадними, точніше, кілька були, але то було ще до обіду, а після обіду шоколадних уже майже не було, і взагалі вчора вдалося з’їсти менше, а завтра взагалі не купуватиму жодних цукерок».

Тепер вона часто заспокоювала себе тим, що всі залежності працюють однаково, і якщо їй вдалося позбутися звички їсти солодке під час читання, звички курити і звички гризти нігті, то з алкоголем буде те саме – коли надійде відповідний момент, просто треба дочекатися, щоб він настав. Про те, що можна прийняти рішення і просто відмовитися від алкоголю, Юстина намагалася не думати.

– Добре, – погодилася Альона. – Давай поставимо мартіні у шафу і відтепер – лише раз на тиждень.

Вони поставили пляшку на полицю шафи і спробували зосередитися на черговій серії стягнутого на торентах нового сезону улюбленого серіалу. Але додивитися її того вечора так і не змогли. Без алкоголю діалоги виглядали банальними, інтрига затягнутою, а все разом – нудним і позбавленим сенсу. Спробували поклацати по каналах, але там вибір був іще більш безнадійним.

– Знаєш, здається, це не так проблема з алкоголем, як з альтернативами, – висловила припущення Юстина. – Чи, можливо, це завжди так починається – спершу не вмієш себе зайняти чимось іншим, а потім звикаєш? Мабуть, терміново треба заводити якесь хобі – плести гачком, спицями, ткати гобелени, ходити кудись. Ну, або якось дотягуватися до тих, хто здатен сприймати телебачення на тверезо.

– Ну, але для цього спершу треба немало випити, щоб атрофувалася відповідна кількість клітин мозку, – засміялася Альона. – Наша країна не пристосована до тверезого способу існування. Знаєш, яка єдина пропозиція стоїть в афіші подій міста на перше січня? Виспатися, прогулятися і зайти в гості.

– Давай спробуємо скласти список вечірніх розваг, які можуть замінити нам телевізор і пляшку, – запропонувала Юстина.

– Давай, – погодилася Альона.

Список виявився недовгим: ковзанка, ролики, боулінг, шопінг, кіно, театр, виставка, концерт. Походи в гості наразі вирішили не вписувати, бо це означало ту саму пляшку, просто розпиту в іншому місці. Кілька тижнів чемно проводили вечори згідно зі складеним списком і без алкоголю. Спершу було цікаво, але швидко з’ясувалося, що підступна монотонність підкрадається і тут, перетворюючи розвагу на нудну повинність. Ще кілька вечорів провели за настільними іграми, але того азарту, який приходив за цим заняттям у дитинстві, відчути не вдалося. Спроба узалежнитися від дописування в соціальних мережах теж виявилася не надто успішною. Обидві – і Юстина, і Альона – надто цінували живе спілкування, віртуального їм було замало. Навіть просто мовчки сидіти перед телевізором, але з кимось – було цікавіше.

– Мабуть, це специфіка психіки самотніх сорокарічних, – висловила припущення Альона.

– Мабуть, – криво посміхнулася у відповідь Юстина.

Вони помовчали.

– У мене є одна пропозиція. Не знаю, як ти до цього поставишся, – несміливо запропонувала Юстина.

– Яка? – зацікавилася Альона.

– Я довго думала, що саме ми намагаємося притлумити алкоголем і, здається, зрозуміла. Нам бракує якогось цікавого заняття. Щоб, як у дитинстві, забувати про все на світі. Ну, або хоча б щоб не зовсім нудно, – виправила вона сама себе під скептичним поглядом Альони.

– Вишивати хрестиком якось не тягне після цілого дня з ножицями в руках, – сказала Альона.

– Мене теж. Але як щодо читання? Ти любиш читати?

– Та чого ж ні. Особливо, коли щось цікаве. Але це не дуже колективне заняття.

– От, власне, в цьому і суть. Я згадала про це, коли перебирала подумки всі залежності, які мені траплялося нажити в минулому. І пригадала, що в дитинстві я багато читала, але при цьому мені необхідно було щось їсти. І так я читала і їла, поки не підросла і не збагнула, що занадто товста. Але сісти на дієту було складно, бо доводилося позбавляти себе одночасно двох задоволень. Пробувала заборонити собі солодощі і взагалі будь-що, окрім сирої моркви під час читання, але не допомагало. Рано чи пізно звичка виявлялася сильнішою, і я зривалася. Тоді я почала читати в читальних залах бібліотек. І це подіяло. Звичка їсти під час читання зникла, а звичка читати залишилася. Просто треба було щось кардинально змінити. Тепер у нас ситуація схожа. Коли просто читаєш на самоті і ні з ким не ділишся, назбирується незадоволення, причини якого навіть не усвідомлюєш, бо ж ніби все робиш правильно. А переповідати комусь зміст прочитаної книги – це якось по-дурному. От я і подумала, що ми могли би читати вголос.

– Вголос?

– Так. Просто сидіти вечорами при свічках і читати одна одній уголос. Можна і ще когось покликати.

– Слухай, а це ідея, – пожвавилася Альона. – Так можна навіть вірші читати. А потім обговорювати. Прикольно. Давай спробуємо.

Ще того ж вечора вони обрали книги, які здавалися їм вартими прочитання вголос, стягнули тексти на торентах і виклали список на фейсбуку, запрошуючи бажаючих долучитися.

Перше читання відбулося наступного ж вечора в Альони вдома. Крім Юстини з Альоною, прийшли ще дві Альонині клієнтки, яким також сподобалася ідея. Запалили свічки, розлили чай, розклали на тарілки шматочки торта. Одна з клієнток витягла пляшку вина, але на неї лише подивилися з осудом і звеліли заховати назад. Усі учасниці вечора поставилися до ритуалу, який збиралися провести, надзвичайно серйозно – як до важливої справи, а не просто вечірньої розваги.

Довго сперечалися, що саме їм читати. Одна з Альониних клієнток запропонувала «Алхіміка» Паоло Коельо, але