Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози - Валерій Олександрович Шевчук

— не було в нього не тільки волосся, а й брів, навіть вій, і таке сталося з ним, як усі знали, через маруху, яку колись необачно прийняв до себе і яка мала роботу на складі ліків чи на якомусь хімічному, — цього до пуття ніхто не знав; факт той, що облила хабаля, тобто Пшона, якоюсь бридотою за те, що він, як казала, здівався над нею, після чого волосяний покрив з його голови, навіть з вух та з носа, зійшов так капітально, що Пшоно після того не мав потреби й голитися — єдина вигода цього нещастячка; шкіра од тієї операції не попеклася, але побабіла, а в голові ниточки, здається, посплутувалися, бо саме після того Пшоно почав виголошувати мудрі сентенції, одну з яких подано вище. Отож і тепер, побачивши Єву з Адамою, вишкірив зуби й прорік:

— Світ перекидається догори дриґом, бо Адам став бабою, а Єва чоловіком без мужеських возможностей. Чогось хотіли?

Цю тираду він прокричав, бо собаки гарчали, ніби трактори з увімкнутими моторами.

— Підійди до хвіртки, — байдуже сказав Єва.

— Хм! сказав Пшоно. — Це значить: ви без дєнєг! — і рушив до них. — Ну підійшов, то шо?

— Понімаш, у нас таке діло, — сказав Єва.

— Діло таке, що дєнєг нема, а випить хочете, — сказав Пшоно. — Це я знаю! Що принесли?

— Та ось її, — мотнув шапкою, зробленою тим-таки Пшоном, Єва.

Пшоно погасив усмішку й пильно озирнув Адаму.

— Тіки шоб не здівався, — сказала тоненько Адама.

— Хм! — озвався Пшоно. — Але ж вона нікчемна і страшненька.

— А ти вуччий? — ошкірила пацючі пощерблені зубки Адама.

Пшоно почухмарив густо зарослою рукою зовсім не зарослого черепа.

— Да, і це правда! — згодився він.

— Шо маєм, те й принесли, — апокаліптично сказав Єва. — Ти ж знаєш, надурняк не прийшов би.

— Канєшно, сказав Пшоно. — Бо надурняк не даю.

— І я надурняк не даю! — знову ошкірила пацючі зубки Адама.

— А з тубою не разгуваруваю! — несподівано гаркнув Пшоно. — А з твоїм хазяїном.

— Він мені не хазяїн! — верескнула Адама.

— А чого ж привів тебе, Адамо? — спитав мирніше Пшоно. — Када веде переговори, то на цей мент він твій хазяїн. Правильно, Єв?

— Правильно, — буркнув Єва.

— А отже, зробимо вивод: коли б не був твоїм хазяїном, то тебе я вгостив би, а він тут при чом?

— І це правда, — сказав Єва. — Я її й привів. Я за неї і одвічаю!

— Скільки просите? — спитав Пшоно.

— Півлітра і закусить, — сказав Єва.

— Півлітра є, а закусить — не дуже, — прорік господар. — Я їм шо? Пшоно! Ну, може, і яблуко: свіже чи квашене.

— А собак чим годуєш? — ошкірила щербаті пацючі зубки Адама.

— Собаки на службі, — сказав поважно Пшоно (його й прозвали так, бо всім казав, що їсть тільки пшоно). — А када на службі, тра і мнясця дать. От я не на службі, то мняса не їм, а они на службі, то обрізки їм на базарі купляю, дек! Це як солдат: робить щось чи не робить, а поїсти дай і одягтись і кришу над головой, дек! Що ж вам придумать на закусон?

Удав, що глибоко задумався, але швидко скинув головою:

— Дам капустки квашеної і яблук, пойдьоть? Бо й ви, сказать по правді, не на службі.

— Хай буде! — байдуже сказав Єва.

— Рекс один, Рекс два, Рекс три — при-сядь! — наказав гостро Пшоно.

Собаки мирно сіли, і вони пішли через двора: попереду світив лисою головою Пшоно, і хоч не було багато світла через низькі хмари, але голова та дивно фосфорувала; можливо, і справді свого часу маруха облила її фосфоричною рідиною, а що Пшоно мився винятково рідко (та й нащо мити голову, коли ані волосини нема), то того фосфору з черепка й досі не змив; за господарем важко двигав негнучкими, скаменілими валянцями Єва, а ззаду, наче хвіст, теліпалася маленька, зігнута, у пальтечку із загорнутими полами, і з руками, забитими в рукави, і в капцях, і з малюсінькою пелехатою макітеркою Адама. Лице її від довгого стояння перед хвірткою не так посиніло, як позеленіло, а очі, що були досі зелені, таки посиніли.

У хатині стояв гострий сопух: дивна мішанка від кислої капусти, самогонної закваски, вареного пшона, немитого чоловічого тіла, перегару тютюну, брикетового диму від грубки, старих лахів, гнилих чи квашених яблук і, можливо, залишків тієї таємничої фосфорної рідини, якою п’ять чи чотири роки тому облила Пшону голову маруха (зауважимо, що це була не Євина Маруська, колись позичена за шапку, а жінка інша, не з таким миролюбним характером), отже, та рідина й до сьогодні не переставала пахтіти, в усе це вдирався дух дешевого одеколону, бо, попри самотницькі вади, Пшоно мав і достойності, тобто, приймаючи в себе клієнтів, дбав про їхні нюхальні апарати, отож коли за вікном починали звіщально гавкати пси, виймав дідівського пульверизатора, що складався з двох рурочок, усаджував довшу в пляшку, а дув у меншу — це чинив рівно тричі, бо, як був твердо переконаний, Бог трійцю любить, а це свідчить, що про Бога Пшоно в певний спосіб таки не забував.

— Зара, Адамо, розплатишся чи коли вип’єш? — спитав Пшоно.

— Хіба не бачиш, що змерзва! — верескнула Адама.

— Да, оділась слабо! — згодився Пшоно. — Як собі хоч! Роздягайтесь, бо в мене тепло!

Єва витрусив себе з кожуха й