Бекомберґа. Ода моїй сім’ї - Сара Стрідсберг
— Едвард завжди казав, що я не хворий. «Їме, ти не повинен тут бути, — казав він. — Авто чекатиме тебе о пів на десяту перед Великим Чол.».
Я простягаю руку до Їма, щоб припалити чергову сигарету, навколо вже стемніло, Їмове обличчя освічується маленьким вогником сірника, а тоді жаром сигарети, що блукає в темряві.
— Як думаєш, де вони зараз? — запитую.
— Хто — вони?
— Колишні пацієнти з Бекомберґа.
— Тут, — сміючись, відповідає Їм, — у твоєму кріслі.
— А інші?
— Десь є.
— Так, але де вони?
— Гадаю, десь на вулицях, у притулках і в’язницях. Чи під мостами. Де ще їм бути?
— А ти, Їме, де ти?
— Тут, разом з тобою, Єккі.
— Я знаю. Але зараз ти щасливіший?
— Я не буваю щасливим, але зараз мені досить добре.
«Але чому його тримають у Бекомберзі, якщо причина — не алкоголь?» — запитує Лоне, вона стоїть під зоряним небом, в пальті, і дивиться на нічний силует лікарні. Виглядає такою молодою, Лоне завжди так виглядатиме, а ще ці сиві пасма, що вибиваються з волосся, срібні ниточки, які тягнуться з її голови, ніби місячне світло. Я мрію, щоб Лоне знову прийшла зі мною до лікарні. Тут, біля покинутої лікарні, є Їм і ніч, щось невловиме, те, що я завжди намагалася тримати на відстані, якесь насильство і велика любов.
— Не розумію, — кажу я, — чому деяким людям важче вберегти себе?
У небі над нами неспокійно суне хмара кольору сірки, ніби перед негодою. Часом я маю відчуття, що насправді життя не торкнулося Лоне, що після років, проведених з Їмом, вона принишкла, як поранений звір.
— Від чого він мав берегтися?
— Думаю, від життя.
— Он як.
Лоне заходиться сміхом, м’яким дзвінким сміхом, який огортає світ вуаллю і казками, а тоді вона зникає з моїх думок.
Ніч«Чоловік, 1945 року народження, потрапив до Бекомберґи після спроби самогубства… кілька днів страждав від повторюваних нападів епілепсії в результаті тривалого зловживання алкоголем і медикаментами… робота, житло, колишня дружина тринадцятилітня донька... приписано таблетки «Антабус», вживання припинено за бажанням самого пацієнта… ризик самогубства…»
З Бекомберґи є лише одна фотографія, я знайшла її в одному з альбомів Лоне. У мене на голові капелюшок, на шиї висить те старе потерте боа з лисячого хутра. Фотографував нас, мабуть, Едвард під час одного з нечастих візитів Лоне до Бекомберґи, на фотокартку якимось дивом заблукав білий метелик і завмер, так і сидить, навіки закам’янівши біля моєї коси, і якщо мигцем дивитися на фото, можна подумати, що у моєму волоссі зав’язаний бант. Стільки метеликів водилося в той час, стільки птахів, вони були скрізь. На фотографії ми стоїмо, трохи відсторонившись одне від одного, ніби не усвідомлюємо присутності інших на фото або ніби саме збираємося розійтися. Позаду нас — пошматовані хмари, що відбиваються у вікні. Лоне збирається вийти з зображення, їй ніколи не подобалося бути спійманою на фотографіях. Я ж нахилилася підібрати щось із землі і завбачливо притримую рукою капелюшок, аби він не впав. На фотокартці лише Їм залишається спокійним, погляд його насичено темно-синіх очей спрямований просто в камеру.
Часом мені здається, що Маріон нагадує Їма, у них подібна хода. Хитливі, блискавичні, трохи рвучкі кроки, раптова радість, яка струмує тілом, ніби подуви вітру. Того вітру, що змушує Маріона бігати світом, а Їма — завжди йти далі, ніколи ніде не затримуватися, ніколи не заспокоюватися. Маріон прийшов до мене вночі, була негода, того листопадового ранку шість років тому я сиділа в лікарні з вимащеним кров’ю згортком у руках, він був сповитий у покривальця і ганчірки з плямами крові, а в кімнаті навколо нас пахло твариною і затхлою водою. З
