Викуп - Марко Вовчок

- А що ж там таке? - питаю, а Яків так і побілів.

- А те, що треба вам тепер особії приміти писати; се трудно! Я б то й написав їх, та що скаже пан Биркач? Треба йому читати їх.

- А як добре напишете, поздоров Боже вас, пане, то, певно, нічого не скаже; хіба подякує.

- Хіба йому подарочок дасте, а? А я однесу. Се можна. Га?

Яків зараз і вирвався:

- Якого ж подарочка треба? навчіть, пане!

- Можна й грішми, хоч і сто рублів, то візьме: він добрий чоловік! - каже писар, а сам регоче.

- Ні, пане, ви нам кажіть, як треба, - се вже я йому. - За що гроші давать? Або ми панію свою спитаємо.

- Се не конче треба. Вольному воля, а спасенному рай. Можна й без грошей.

Се вже без сміху каже.

Сів конець стола, а стіл у його кривий; да і вся хатка на боці; по кутках дірки сміттям завалені. Написав щось да й каже:

- Я не зможу тут нічого; так і панії скажіть. Нічого писати!

- Як нічого? А другим щось пишете, пане!

- Пишуть особії приміти, мугирю! - каже той Захаревич, налаявши нас. - А в його які приміти? зовсім так, як і всі.

- Так се, слава Богу, що й ми на людей походим! - я таки озиваюсь.

Так ні да ні! нема особих приміт, нічого писати!

Мордувались-мордувались, таки мусили дати два рублі з копою! Тоді приміти знайшов і хутенько їх начеркав у папері. І веселий знов став, який і був перше.

Провів нас та й каже:

- Не бійтесь, усе буде так, як слід йому бути: на те голова й приятельство. Нам аби маленький подарочок; як то говорять: з миру по нитці - голому сорочка.

- Щоб не довелось мирові оголіти! - кажу я, - бо, поздоров Боже вас, багацько дуже ниточок тих тягнете, да з усіх боків.

Все, як пообіщав Захаревич, скінчилось добре. Поклонились ми панії та й, не гаючи часу, до Хмелинців. В Хмелинцях рушники були готові, тільки нас і ждали. Зробили змовини, а там і весілля справили.

Добре погуляли й старі, й молоді. По всьому селі пішла чутка, що в нас весілля; музики грають, у бубон б’ють, - весело було, бучно!

Правду говорять: з гарної дівки гарна й молодиця; гарно завертиться, гарно й подивиться. Що то за молодиця вийшла з нашої Марти! Дівчиною як була, бігає, сміється, щебече; а тепер якось ніби розумніша стала: двір перейде тихо, велично, у вічі гляне з повагою. Очіпок червоний, намітка біла, довга, - і гетьману кращої жінки не треба, єй-богу!

Живуть вони й досі з батьком укупі й щиро любляться. Хлопчик найшовся в них, такий чорнявий, у батька вдався і здоровий, дякувати Господові, росте.