Чаполоч, Ігор Астапенко

відчуваю, він гірший за мене, інакше вона б не підморгувала мені, потім з’являється перша зоря — я завжди загадую бажання, про яке ніколи не розкажу вам, деревоподібним, потім я вилажу на дах нашого будинку — осьо прямо зараз стаю на хитку соснову драбину й роблю кілька зграбних кроків, останній рух — і я вже тримаюся за старий цегляний комин. Сідай коло мене, журна горлице, заспівай мені про серце омели, про акації преосвященні, про їхню добірну хирість, про прашурхотіння одвічного пралісу, в якому хочеться вмерти, про синизну чудотворну, про простір неозорий, про неосягнення лету, про все-на-світі пій мені, дівочко крилата! Я дав би тобі ім’я, але воно розіб’ється об вітер, просто сиди коло мене, дихай і знай: я люблю тебе, шпарка птахо, як це приречене надвечір’я, це димне повітря, цю пітьму, вона вже вляглася в небо, я — Пан, я — раб сього неосяжного рóзмаху, я люблю тебе, бо ти бачила серце омели, ти — край мій, горлице, і початок!

Я стою на даху, тримаючись за комин, і викидаю з горла жовтий розкотистий кашель. Кожен порух моїх грудей супроводжується лунким озвуком. Сьогодні до мене вперше прийде Ляня. Я не хочу її бачити, але ми маємо поговорити. Вона не знає, де я живу, може, довго блукатиме нашою вулицею, зазиратиме в різні обійстя, лякатиметься прив’язаних собак, але вона знайде мене. Я сказав їй орієнтуватися на омелілу акацію, на ній сорок три кругляки, я знаю це точно, і на голого мене, який стоїть на даху нашого спільного з Йосею будинку і пускає в повітря димові кільця.

IV

Шо було потім, Горку? Ти справді хочеш знати? Я приніс тебе назад на глинистий берег, там були якісь люди, ми їх майже не помічали, вони стрибали з верби, брали її, як суку, за довгі розтріпані коси й стрибали в мілку дурнувату кальобанку. Я теж стрибнув один раз, і ти сміялася з мене, як сміється шестикласниця з хлопчика, який програв свій забіг на фізкультурі. Я прокусив тобі губи, кров змішувалася з моєю слиною, я зализував рану, ти кричала, я стискав твої руки, ми хотіли один одного, довго цілувалися, ми були збуджені, ти повела мене межи дерев. Я трахав тебе, і луна твого стогону розносилася на весь ліс, я був ззаду, дивився на твою спину в рясних родимках, я був жорстким, твердим, не можна сказати, шо ми кохалися, ми саме трахались, Лорко, це був жорсткий хмільний секс, який буває в пральних кімнатах затхлих студентських гуртожитків. Коли ми закінчили, я побіг до кальобанки, я не пам’ятаю, де була ти, але мені треба було зануритись у темну воду, це був не найкращий секс, я хотів змити його, я ненавиджу сперму на собі, я зовсім не терплю цього, я біг і проводив руками по пахкій землі, прикладав їх до ніздрів, торкався стовбурів, не кривися, Лорко, я ніколи не любив тебе.

Ми верталися додому п’яною «україною» — так вер­таєть­ся вуж із малинника в ставок — якраз уперіщив дощ, нагострені краплі влітали в нас, як ножі, ми героїчно трималися, глевка земля прилипала до коліс, ти трималась руками за голову й дивилась назад — крути швидше, Горку! — повітря бубнявіло вологою, вода втрачала цілість заради нас, ми не їхали, а летіли, Лорко, вийди, вийди, дощику, зварю тобі борщику зі старої дощечки, посиди ще трошечки! Ти мене слухаєш? Подивись на мене, Лорко! Покажи мені очі, я сказав! Я не розповідатиму далі! Жодного слова! Ти мене роздратувала, де мої сірники?, ніколи не чіпай мої сірники!, перестань плакати, не зли мене, замовкни, я зачиню тебе на тиждень і даватиму тільки бульйон на сироватці, ясно? Я не подивлюся, шо ти моя дружина! Усе буде нестерпно і потворно, думки тебе з’їдатимуть страшні, репресія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі!

V

Шо-шо, Йось? Ааааааааа, зараз гляну, чекай! Рівно о пів на восьму!

VI

У мене широкі плечі й досить великі руки. Мої пальці пахнуть тютюном, нігті — блідо-жовті, долоні — сухі й шорсткі. У мене густа чорна борода, сіро-зелені очі, приховані ямки в щоках. Я високий, жилавий і сильний чоловік. Обличчя злегка пошрамоване, але, кажуть жінки, привабливе. У мене мілкі зморшки, добре — не зовсім мілкі, але й не надто глибокі, вірте мені, я ще дай-боже-дядько, хаха, навіть не ще, я просто дай-боже-дядько.

Я стою голий на даху нашого з Йоською спільного будинку й пускаю в повітря димові кільця. Ляня ще не знайшла мене, але ми говорили вчора, і вона обіцяла прийти. Я хотів сказати їй точну адресу, але вона відповіла, що не треба. Місяць такий повний — каїн дивиться на авеля — я дивлюся на акацію, я знаю кожну із сорока трьох омелочок, Миша каже «омелюхи» — він завше вставляє п’ять копійок — саме стільки він і заробляє — дубоголовий учитель української мови й літератури — його здоровезна голова набита купою непотрібних слів — але я люблю Мишу — він урятував мені життя. І він робить вельми сласний вишняк.

Коли я тільки приїхав до цього міста — стела з його назвою тоді ще мала о — Миша одразу прийняв мене. Я жив на горищі його будинку — щурі бігали моєю постіллю — якоюсь дірявою рядюгою й подушкою з лаванди — їх було близько десятка, трійко чорних, інші — сірі, там пахло сіном і їхнім послідом, якби я помер там, мене б ховали з кровистими виразками. Миша не пускав мене до свого будинку, він трохи побоювався мене, ми майже не говорили, хіба що на перекурах, він курить червоні «прилуки», його дружина — молода кучерява Дана — часто виходила з нами, клала руку на його коротке плече й просила затягнутися. Про що ми говорили на тих перекурах? Я пам’ятав би краще, якби не Дана. Одного разу ми точно говорили про музику. Миша виніс гітару, ми пили горілку, Дана кривилась, але теж пила, алича Йосі була якраз до столу, ми довго співали й говорили про музику, потім розвели багаття — пекли картоплю й цибулю, нам було дуже добре втрьох. Нам було дуже добре вдвох, коли заснув Миша.

Я влаштувався сторожем у шостій школі — там працює Миша, усього в місті п’ять шкіл, але третьої немає, — кажуть, її спалили євреї, не подумайте, я міг би працювати вчителем, але для мене не було місця. Є ще одна причина, чому мене не взяли б, але про це потім. Я не хочу зараз про це, і так болить голова, треба