Джеррі-Островик - Джек Лондон

РОЗДІЛ II

Борт «Еренджі» здіймався над водою зовсім невисоко, і Том Гегін, держачи Джеррі під пахвою, одним кроком переступив з вельбота просто на палубу через шестидюймовий фальшборт. Юрмище на палубі аж очі вбирало. Власне, таким цікавим воно здалося б не дуже бувалій людині з цивілізованого світу, і для Джеррі воно теж було таке; та для Тома Гегіна й капітана Ван-Горна воно являло найзвичайнішу в світі картину.

Палуба була маленька, як і сама «Еренджі» — колись яхта для розваги, збудована з тикового дерева на мідяних цвяхах, з мідяною обшивкою, наче у військового корабля, сталевими скріпленнями, дрібною снастю з латуні та бронзовим фальшкілем, а згодом продана на Соломонові острови возити «чорний товар». Офіційно та справа називалась гідніше — вербуванням.

Отже, «Еренджі» була вербівне судно, що перевозило свіжонайнятих тубільців-людожерів з далеких островів до роботи на нові плантації, де білі люди обертали гнилі пропасничні болота й джунглі на пишні гаї родючих кокосових пальм. Її дві щогли з орегонського кедру були так чисто обшкребені та навосковані, що на сонці аж лисніли рудуватим опалом. Мавши величезну площу вітрил, вона могла летіти мов на крилах, зате ж часом і завдавала роботи капітанові Ван-Горну, його білому помічникові та п'ятнадцятьом матросам-тубільцям. Шістдесят футів завдовжки, суденце не мало ніяких палубних надбудов; єдині отвори в палубі, які, однак, не перетинали бімсів і не послаблювали конструкції, були світловий люк над трюмом, вхідні люки до трюму й малесенького півбака, та ще невеличкий люк на кормі, що вів до суднової комори.

І ось на цій маленькій палубі, крім команди судна, тлумилися ще й чорношкірі, що вертали додому, в свої рідні селища на дикому острові Малейті, відробивши за контрактом три роки на далеких плантаціях. Двадцятеро їх, усі знайомі Джеррі, були з Мерінджу; тридцятеро верталися з затоки Тисячі Кораблів на островах Рассела; а решта дванадцятеро — з Пендафріну на східному узбережжі Гвадалканару. Опріч цих тубільців, що, висипавши на палубу, джеркотіли химерними, писклявими, наче пташиними голосами, на судні було ще двоє білих — капітан Ван-Горн та його помічник, данець Боркман; загалом, отже, сімдесят дев'ять душ.

В капітанових очах блиснув радісний вогник, коли він угледів Джеррі.

— А я думав, вам не стане духу в останню мить, — такими словами зустрів він Гегіна.

— Та недалеко було до того, — признався Том. — Якби не вам, нізащо б не віддав. Джеррі найкращий з усього поносу — після Майкла, звісно. Їх тільки двойко й зосталось, а й ті двойко, що пропали, не гірші були. Кетлін така втішна сучечка вдалась, викапана Бідді була б, якби доросла. Ну, нате вже.

Він тицьнув Джеррі в руки Ван-Горнові, відвернувся й пішов палубою до свого човна.

— Тільки глядіть, шкіпере, як із ним що скоїться, я вам цього ніколи не подарую, — грубувато кинув він, озирнувшись.

— Спершу з мене голову знімуть, — засміявся моряк.

— А що ви думаєте, лебедику, — пробурчав Гегін. — Меріндж винен Сомо чотири голови: троє від червінки врізали дуба та ще одного на тому тижні повалене дерево задавило. А він ще й був син якогось ватажка.

— О, «Еренджі» там іще дві завинила, — кивнув головою Ван-Горн. — Пам'ятаєте, торік на півдні, в протоці Арлі, пропав з вельботом такий собі Гокінс? Гегін, уже вертаючись до нього, теж кивнув.

— То двоє його веслярів були з Сомо, — провадив шкіпер. — Я найняв їх для плантації Уджі. З вашими чотирма це вже буде шість голів, що лежать боргом на «Ерснджі». Та що з того! Он у одному приморському селищі на навітряному березі я вже вісімнадцять винен. Я найняв їх для Аоло, а що вони з морем знайомі, то їх узяли матросами на «Москіта», того, що потонув у рейсі на Санта-Крус. Там у селищі вже складку склали на мою голову — далебі, хто її добув би, зробився б другим Карнегі![3] Півтораста свиней, а грошових скойок без ліку зібрали в нагороду тому, хто її принесе.

— Та нікому не пощастило — поки що… — буркнув Гегін.

— Не бійтесь! — весело відповів моряк.

— Ви кажете так, як колись було Арбакл казав, — осудливо мовив Гегін. — Скільки разів чув я, як він отак відбалакувався. Сердега! З усіх, хто має до діла з «чорним товаром», він був найрішучіший і найобережнішнй. Було, л. чгає спати, то неодмінно розсипле по підлозі цвяшків, а як нема їх — то зім'ятих газет накидає. Мені добре в помку — бо я тоді на Флоріді під одним дахом з ним мешкав, — як одного разу котяра вночі гнався за тарганом та й зашелестів тими газетами. Нараз бах, бах, бах — шість разів він вистрелив, тоді ще шість, з обох своїх здоровецьких револьверів, увесь дім подірявив, як друшляк. Ну, й котові, звісно, капець. Він міг і потемки стріляти, не цілячись: указівного пальця прикладе до цівки й наводить ним, а курка натискає середнім.

Е, ні, лебедику. То був зух над усі зухи. Казав, не вродився ще той чорношкірий, що з мене голову зніме. А от же й зняли. Таки зняли. Чотирнадцять років він витривав. І хто ж його підстеріг? Власний кухар. Зарубав сокирою перед сніданком. І ще мені в помку, як ми вдруге вибралися в хащі по те, що зосталось від нього.

— Я бачив його голову в Тулагі, як ви привезли її до комісара, — докинув Ван-Горн.

— І обличчя в неї було спокійне, сумирне, навіть усмішка така сама, як я на ньому тисячу разів бачив. Так і присохла до нього над курним вогнем. Чотирнадцять років чигали на нього, а таки свого доп'яли. Чимало є голів, що багато разів бували на Малейті й верталися цілі, та все до часу… як тому дзбанові.

— Але я дібрав на них спосіб, — не здавався капітан. — Тільки-но зачую, що смаленим пахне, іду просто між них і кажу: отак, мовляв, і так. А вони не можуть уторопати, в чому річ. Думають, я якісь дуже сильні чари знаю.

Том Гегін раптом простяг йому на прощання руку, силкуючись не дивитися на Джеррі, що його шкіпер тулив до себе.

— Не спускайте з очей моїх поверненців, — ще застеріг він, уже переступаючи фальшборт, — поки не висадите всіх до одного. Бо вони, звісна