Жовтий Князь - Василь Барка

— Создадім іскуственний дождь.

. ..Всіх із заводу гнали після роботи ще і додатково працювати цілий вечір на полі. А в робітників і так на піджаках сіль залягла: з поту, бо душно на заводі і робота дуже важка. Зверх того, мусять воду тягати з канав та басейнів або привозних баків -поливати городину. Скільки не поливали, нічого з того не виходило. Не бере вода. Ніякий росток з Грунту не показується, хоч води вилито - пропасть. І тільки ще дужче після того сонце пече; все чисто чорніє, і годі. Отак довго возились і мучили народ, роблячи свій іскуственний дощ, — усіх до смерті заморили поливанням, а нічого не вирізується з землі; не зеленіє ніде. Все чорне. І стало видно, як на долонях: коли намірилися з ворожістю проти Бога і хотять щось зробити, не вийде нічого.

Ось, після невдачі того штучного дощу, як позакидали вже і самі відра, - з’явилась хмарка і стала підходити і рости; побільшала дуже і все закрила, скільки око бачить. Та як гуркнув грім! -заблискотіло страшно, та ще дужче грім розлігся, аж глушить. І такий тоді полив дощ, що всі, хто був там, поприходили мокрісінькі до нитки - просто текло з них.

Просвітліло після дощу, і потім зразу земля стала парувати і почало сходити скрізь: все зазеленіло! Врожай був: давно вже не пам’ятали такого. Повно городини і вся велика.

Комсомольці — як поніміли; ніхто вже більше не казав до нас, що Бога нема. Коли стрічалися, то очі відводили і про іскуственний дощ, замість Божого, мовчали весь час, поки я там робила. Отак вийшло з заводськими безбожниками: їх дощ посоромив.

Жінка, що в береті, оглянулась гостро. — сусіди злиденні, як і вона; притамувала мову до півшепоту:

— І заморок їхній іскуственний і гемонський, аби вже скоріше кінець.

Дарія Олександрівна, похилившись, питає Андрія:

— Чув - про хрестики?

— Чув.

— Не станеш хрестики з людей зривати?

-Ні.

— Гляди ж: інша кривда забудеться, а така — ні. Пам’ятай, що кажу!

В черзі зчинився крик при штовханні. Високобровий старикан з газетою і покрученим ціпком роздражнено бурмотить, ні до кого зокрема не звертаючись, але до всіх:

— Що, я не бачу? Поставали спереду і міняються, — по чотири рази то одні підходять, то другі; вони змовились. Міліціонери теж гарні!.. Свояків пропускають, а нас — назад.

Обурюється старий, хоч не голосно.

— Через них марнується час! - промовивши, поглибився в газету, але ніяк не міг нерви вгасити.

Скаржаться сусіди:

— Ідеш по хліб на цілий день, вони ж перед очима розхоп-люють.

— Наш, а нам нема.

— Три дні тут — ні крихти не взяла.

— Вже ноги не держать.

— Ще й бережись, бо в яр одвезуть, — раз був там, ледве виліз. Хто не мертвий, то вб’ється, як пада.

Знов — тиск, нарікання, клятьба, штовхання; як обпінені хвилі з прибою: кидаються і, втративши розгін, вщухають, щоб повторно зашуміти метушнею.

В притишеності, що настала після гамору, жінки знов розгомонілись.

— Ви ж самі звідки? - питає хустина. — Гляжу на вас: одежа городська, а розмова наша.

— Недавно тут; я з села. Привіз сюди чоловік, бо вже доходила дома: зіллям тільки й живилася. Врятувала двоє дітей, а двійко вмерло. Та й живі були — як трупики, опухли і з порепа-ної шкіри вода стікала. Мій чоловік поїхав роботу шукати. Чую, вже смерть мені скоро. Саме тоді він вертається — знайшов роботу і хліба трохи роздобув; приїжджає нас вихопити. Сюди привіз і радився з лікарем, а той йому казав: потроху годувати, бо вмруть, як наїдяться на виголоджені шлунки. Нас на дієті тримав чоловік цілий місяць. Я ж давно хліба не бачила, так зголодніла, що аж тіпаюся вся, коли дивлюсь на скибку, та не давав він наїдатись - трішки відрізував мені. Тоді я, мучилась і думала, що він із злим наміром це робить, і казала: хочеш мене замучити. Ті, що взяли хліб, не доконали мене з дітьми, так він хоче кінчити. Коли видужала і стала здорова, взнала сама, що він добре робив. Згадую тепер, як підозрівала його, ніби хоче з світу звести.

- Що люди витерплять! - зітхнула хустина.

Попереду стояла селянка в зеленастому пальті, мабуть, колись теплому, тепер вистріпаному і витертому, з нерівно злег-лою ватою.

Стояла, нахиливши голову, так що темні пасма, як двокрил-ля галчине, звисали їй на чоло з-під безколірної хустки.

- Не гнівайтеся, почула вашу згадку! — сказала селянка. — Я з таких, як і ви, тільки гірше було мені. По неправді судила, і не в той бік, що ви, не про добре, а про лихе.

- Чого гніватись? Бідою стулені докупи. Кажіть і ви, а то все ми одні.

- Всього не переказати. Мій чоловік помер, а я сюди прийшла: прибираю в школі. Де ми жили, в тому селі чоловік був активістом. Не вийшов сам з бідних — ні, його батько належав, як казали, до «бувших»: мав багатий двір. Дуже добрий хазяїн був, рідко можна такого знайти. Син же його, мій чоловік, зробивсь активістом, не з користі, а тому що повірив: так треба для добра трудящих. Люди плакалися; казали: «До всіх прискіпується і обдира... що він з нами робить? — нема від нього рятун-ку нікому, стяга посліднє з нас».

Було раз так. Зустрів він діда. А треба сказати, що тоді в нас куркулів ділили: одних називали «експортними» — для висилки на Урал, ті були здоровіші; других, старих дідів та бабів, зо-ставляли. Один дід був ще кріпкий, хоч мав сімдесят літ; ще міг жити. Він сина горбатого мав - цього каліку теж залишили в селі, та він скоро виголоднів і пропав. А дід ще ходить. Було це зимою; зустрів того діда мій чоловік і каже:

«Ану, сякий-такий, скидай все!»

Стягнув