Навчи її робити це - Ганна Малігон

на дах узагалі не чула.

– А він таки існує! Я все перевірила. І підготувала.

– Я й не сумнівалася. Але… ти щось хочеш зробити зі мною.

– Не бійся. Гірше вже не буде. Я навчу тебе літати. Давай, одягни мій подарунок. Тобі ж сподобалася сукня? То хай це буде тепер «одяг вічності».

Ліза відчула, що починає тверезіти. А заливати тривогу вже не було чим. Та й біль у низу живота розгулявся, розрісся не на жарт. Захотілось згорнутися калачиком і заснути, як раніше, коли ще в її житті не було Марти. Але Марта вже тримала в руках жовту сукню… Довелося знову їй підкоритися, щоб завершити гру.

…Вони опинилися на даху, де поміж округлих супутникових антен стирчали звичайні старі розкаряки – наче хрести, що попереджали грішників про небезпеку. Марта запалила червону свічку й дала її Лізі:

– Ось, міцно тримай, не випусти! Хай твій шлях буде світлим.

– Вона тепла така… І медом пахне.

– Аякже. Прямо як материнське тепло. Тепер вибач, знову доведеться зав’язати тобі очі.

– Навіщо?

– Щоб тебе нічого не відволікало. Щоб тобі солодким було передчуття польоту.

– А може, не треба цього, Марто?

– Роби, що я кажу! – і Марта туго зав’язала Лізі очі.

Важкий повний місяць висів над сонним містом, як переповнений гіркотою самогубець. Десь поряд, на теплому бетоні, дрімали голуби, проглядаючи свої високі пташині сни. Лізі мабуть уперше за все життя стало так невимовно моторошно, що захотілося зупинити цей спектакль, закричати і втекти у свою затишну нішу. Але голосу вже не було, як і домашнього затишку, то ж втеча не мала сенсу. Марта обняла її за плечі й повільно підвела до краю, розвернувши обличчям до себе. Ліза відразу відчула той «край» – межу, за якою все має або завершитись, або розпочатись. Вона мужньо тримала свічку, стискаючи її так, що віск обм’як і втратив форму. Ніяк не могла пояснити собі такої мовчазної покори і такої потужної любові до Марти.

– Лізо, зараз ти маєш право вибору – дихати або не дихати. Можеш припинити все просто зараз і жити собі спокійно, як і жила, бо той вогник, що зараз блимає у тобі, остаточно погасне, і ми не виростимо великого вогню. Ми більше не будемо сестрами…

– Дихати… – впевнено прошепотіла Ліза, не дослухавши Марту.

– Добре. Я завжди в тебе вірила. Вислухаєш, вистоїш – значить, вилікуєшся на все життя. І ми будемо з тобою літати над цими невдахами!

Ліза тремтіла, як осика перед дощем. Вона добре розуміла, що стоїть не просто на краю, а на самому краєчку, і ось Марта вже відпустила її руки і почала шепотіти чи то замовляння, чи казку, чи якісь нечувані застереження:

бачиш як дикі яблука несуть карму свою гірку понад вологими сонними травами що вже звідали плоть людську як зустрінеш розлогі покручі придорожніх яблунь зупинись і зайдися судомами і пізнай як ридають зелені соки у путах слини і крику а потім стає так тихо що можна почути як пил огортає трепетне листя

Де не взявся прохолодний, ніби потойбічний, вітер, пройшовся по Лізиних колінах, почав бавитися сукнею. Тягуча, нестримна рідина поповзла її стегнами. Мартині мантри лунали дедалі гучніше, голос її наливався тією таємничою надривністю, що так вабила й заманювала з першого дня, примушуючи час від часу здригатися…

бачиш як змія вигинається стиснута злими руками що підло крадуть вичавлюють з неї карму гіркішу за всі гріхи і навіть за яблука дикі але рідну і незворотну бо майже відроблену майже довершену до вершини… її сичання стає глухим і кволим а потім – і зовсім сходить наче молитва повішеного з петлі і могутня прекрасна вбивця казиться з сорому кільцями по землі бо так не хотілося проклятих лікувати

Цупка задуха уже прокралася в Лізині легені, стисла гортань, під пов’язкою проступили сльози, яких не бачила Марта, затуманена екстатичним камланням. Ліза з усіх сил намагалася стримати вибухи кашлю, затиснути його всередині й не відпускати, а Марта істерично розливалася словами в темний простір, і, мабуть, жодна драматична акторка не вкладала в свої слова скільки відчаю:

бачиш ту жінку в шовкових шатах? її шкіра така бліда наче рання весна і утробу її розпирає невчасний плід стікає по стегнах рясними потоками а сам причаївся і не виходить мабуть щось замислив щось надто уже недобре і якщо серце його не зупиниться вчасно він вийде та відшукає нещадні вила жінка звивається від судом рве свої шати хапається за живіт а звідти — шурхіт розгойданих яблунь та тонкий голосок архангела: amara karma,[1] моя хороша, amara karma!