Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз

Джеймс Мілліган також підтверджує факти знущань вітчима з Біллі вдома.

О пів на першу дня суддя Флаверс запитав, чи хоче якась зі сторін сказати заключне слово. І захист, і обвинувачення відмовилися.

Суддя відхилив звинувачення у першому зґвалтуванні, вказуючи на відсутність доказів і на абсолютно інший почерк.

— Тепер перейдімо до заяви захисту про те, що злочини були вчинені підсудним під впливом психічного розладу, — провадив суддя Флаверс. — На користь цього свідчать результати медичної експертизи, з якими погоджується як сторона захисту, так і сторона обвинувачення. Усі психіатри засвідчують, що на момент скоєння злочинів, у яких він обвинувачується, підсудний страждав на душевну недугу. Через свій психічний стан він був неспроможний відрізнити правильні вчинки від неправильних і не володів собою, через що не міг утриматись від їх скоєння.

Ґері затамував подих.

— Оскільки немає нічого, що спростовувало б свідчення психіатрів, — продовжував суддя Флаверс, — то суду залишається тільки винести вирок на основі наданих доказів і визнати підсудного невинуватим на підставі неосудності.

Суддя Флаверс постановив передати Біллі Міллігана під нагляд суду у справах опікунства і психічного здоров’я в окрузі Франклін, тричі стукнув молотком і розпустив слухання.

Джуді хотілось розплакатись, але вона опанувала себе. Вона обняла Біллі, а тоді потягнула його до кімнати очікування, щоб уникнути натовпу. Дороті Тернер, Стелла Каролін і багато інших підходили привітати Біллі, і в усіх на очах Джуді помітила сльози.

Тільки Ґері задумливо стояв трохи осторонь, обіпершись на стіну і склавши руки на грудях. Це була виснажлива боротьба, що часто позбавляла адвоката сну і ледь не зруйнувала його шлюб, однак скоро все мало скінчитись.

— Гаразд, Біллі, — сказав він, — тепер ми повинні сходити до судді Меткалфа. Але перед тим треба спуститися до вестибюлю і кинути кістку тій зграї писак і телевізійників.

— А не можна вийти через чорний хід?

Ґері похитав головою.

— Ми перемогли. Не варто налаштовувати пресу проти себе. Вони там уже казна-скільки годин чекають. Тобі слід показатися перед камерами і відповісти на кілька запитань. Ми ж не хочемо, аби вони потім розповідали, що ми вислизнули через чорний хід, мов злодії.

Коли Ґері ввів Біллі до вестибюлю, їх оточили кореспонденти та оператори, що знімали просто на ходу.

— Як почуваєтесь, пане Міллігане?

— Добре.

— Тепер, коли суд уже позаду, ви з оптимізмом дивитесь у майбутнє?

— Не зовсім.

— Чому ж ні?

— Ну, — пояснив Біллі, — попереду ще багато труднощів.

— Що ви плануєте робити далі?

— Я хочу знову стати повноцінним членом суспільства. Почати життя з чистого аркуша.

Ґері легенько підштовхнув Біллі у спину, і вони рушили вперед. Піднявшись на восьмий поверх, де був кабінет судді Меткалфа, вони дізналися, що суддя пішов обідати і їм доведеться зачекати до першої години.

Берні Явич зателефонував кожній із жертв, як і обіцяв, щоб розповісти, як минуло слухання. «Враховуючи наявні докази і вимоги закону, — сказав він, — я щиро вважаю, що суддя Флаверс ухвалив правильне рішення». Террі Шерман із ним погодився.

По обіді суддя Меткалф проглянув рекомендації психіатрів і постановив, щоб Міллігана відіслали на лікування до Афінського центру психічного здоров’я під опіку лікаря Девіда Кола.

Біллі провели до конференц-зали, де Джен Раян, репортерка Шостого каналу, яка готувала для Фонду захисту дітей від жорстокого поводження документальний фільм про долю Біллі, поставила юнакові декілька запитань і відзняла трохи відео. Джуді й Ґері кудись викликали, і вони ще не встигли повернутись, коли у двері конференц-зали постукав офіцер і сказав, що Біллі пора вирушати до Афін.

Йому не хотілось їхати, не попрощавшись із Джуді та Ґері, але офіцер закував його зап’ястки наручниками, затягнувши їх невиправдано туго, квапливо вивів Біллі з будівлі суду і заштовхав до поліцейського фургону. Інший офіцер тицьнув юнакові в руки горнятко гарячої кави і зачинив дверцята авто.

На повороті трохи кави вихлюпнулось на новий костюм, і Біллі жбурнув посудину під сидіння. На душі в нього було мерзенно і ставало дедалі гірше.

Він не знав, яким виявиться Афінський центр. Ану ж там не краще, ніж у в’язниці? Юнак нагадав собі, що його поневіряння ще не закінчились і що багато людей досі радо запроторили б його за ґрати. Він знав, що Комітет з питань умовно-дострокового звільнення надіслав Ґері попередження: через пістолети, володіти якими Біллі не мав права, його посадять до в’язниці, щойно він одужає. І, мабуть, уже не до Лебанона, міркував юнак. Оскільки йому траплялося проявляти агресію, його, напевно, кинуть до пекельної діри під назвою Лукасвіль. Де зараз Артур і Рейджен? Чи зіллються вони колись із рештою особистостей в одне ціле?

Фургон котив Тридцять третім шосе, саме проминаючи Ланкастер, де Біллі зростав, ходив до школи і намагався вкоротити собі віку. Це стало останньою краплею. Хлопець страшенно стомився і не міг більше триматися. Він стулив повіки і здався.

За якусь мить Денні розплющив очі, не розуміючи, куди його везуть. Йому було холодно, самотньо і страшно.

Розділ 5

(1)

Коли вони звернули з магістралі і в’їхали до Афін, уже майже смеркло. Психіатричний шпиталь розміщувався у комплексі споруд вікторіанської епохи, що дивилися з верхівки засніженого пагорба на студмістечко Університету Огайо[8]. Коли поліцейський фургон перетнув широке авеню і повернув на вузеньку звивисту доріжку, Денні затремтів. Двоє офіцерів вивели юнака з машини і піднялися з ним сходами до старовинної червоної цегляної будівлі з білими колонами.

Конвоїри провели його парадним коридором до ліфту і піднялися з ним на третій поверх. Коли двері ліфту відчинилися, один із поліцейських сказав:

— Тобі збіса пощастило, приятелю.

Денні нерішуче пригальмував, але офіцер відчинив важкі металеві двері з табличкою «Реєстратура та інтенсивна терапія» і заштовхав хлопця всередину.

Приміщення за дверима не скидалось ані на в’язницю, ані на шпиталь. Натомість зі своїми килимами, масивними люстрами, портьєрами та шкіряними кріслами воно нагадувало вестибюль у невеликому готелі. Уздовж двох стін тягнулися ряди дверей. Навіть сестринський пост був схожий на рецепцію в готелі.

— Господи Йсусе, — зронив офіцер. — Та тут просто курорт.

Огрядна жіночка літнього віку стояла у дверях кабінету праворуч від них. Довкола її круглого привітного обличчя вилися чорняві кучерики, мовби вона щойно пофарбувала волосся і зробила перманентну завивку. Коли чоловіки переступили поріг тісного кабінетика, де відбувалась реєстрація новоприбулих,