Нація - Марія Василівна Матіос

А як вже зробить, то будуть вони над ґаздами ґазди. З його худобою та з її лісами.

Він сам умивав би свою Анну в тій копанці, в тому чуркальці над зрубом. Він би пестив її, як біленьку ягничку, де би вона сама хотіла. Він би…

Та гай, най буде! Ще три дні… Ще дві ночі…

У селі кожний пес знав, що Гуцуляк засватав Гафтинякову. А як село дізналося та полегшено видихнуло «нарешті…» — то так і лишило цю бесіду аж до весілля.

Але через три дні, коло церкви… Коли Анна на своєму коникові чекатиме Іларія… Коли схилить убрану віночками й стрічками голівоньку перед своїм господарем… Коли подасть ручку з коня… Коли присягне йому при всьому християнському людові… Коли…

АННА НЕ ЧЕКАЛА ЙОГО.

На вулиці коло церкви було так багато народу, що Іларій якось і подумати не міг, що то не Гафтинякові весільні гості. Іларій сам трохи припізнювався.

Навмисно.

Аби люди мали коли надивитися на його Анну, аби Анна знала відтепер, що він над нею має волю, й аби другі знали, що молода, як споконвіку велося в Розтоках, — мусить чекати молодого.

Спершу Іларій дуже розлютився. Таку ганьбу зробити найстаршому в селі парубкові?! Змусити його чекати?!

Але Гафтиняк жив у дідька за дверима. А вчора йшов дощ. Поки весільні гості перемісять те болото… Поки дійдуть до церкви… Однаково задовго.

Весілля показалося з бічної вулички так раптово й гучно, що Іларій мало не впав з коня. Весілля було ще трохи далеко, але Іларій дав знак музиці грати зустрічної, та такої, що кололася вулиця й кололася голова.

Але Анна!

І кінь під нею!

Боже, яка пишна була Анна! Лиця їй здалеку не видко, але такий на ній вишитий сардак, стільки на ній веселих хусток із тороками, віночків, палених вовняних колокілець над чолом і зелених стрічок… Вони впали їй на лице, а вона їх і не відгортає.

Вона, бідашка — солодашка, дивиться коневі в гриву й не дивиться на Іларія… Встилається.

Але, Боже! Як вона те витримує на собі? То ж можна провалитися під коня від такої ваги вбрання!

Нащо вони її убрали так дуже багато? Вона ж не годна буде злізти з коня з тими хустками!

Із нетерпіння й неспокою піт покотився Іларієвим лицем. Він витирався вишиваною хустинкою так, ніби хотів відгорнути чільце з Анниного личка. Він ураз так нестерпно зажадав пізнати її палкі очі, що був би скочив з коня й побіг навстріч.

Але ще трохи…

Кінь під Анною якийсь лінивий чи змучений, бо несе її так поволі, як ніс би мерця, а не молоду. О, певно, й у коневі є гонор Гафтинякової крові.

Але кінь уже тут… Ще п'ять кроків…

Іларій чує, як гупає його серце.

Він не озирається, чи чує це ще хтось. Він не встигає втертися, бо молода, не піднімаючи очей, низько, майже торкаючись коневі гриви, довго й надто повільно клонить перед ним голову, а тоді подає вже не тремтячу руку.

Чомусь фиркає й непокоїться його масний кінь — на його шиї занадто голосно калатають дзвінки й дрижить перина на сідлі. Іларієві важко втихомирювати й серце, й коня, бо треба підступитися до Анни ближче, щоб поцілувати подану руку. Рука біла-біла, майже безкровна, майже нежива, але велика й сміла, як сама Анна в зрубі коло потоку.

Він схиляється над нею так само, як у сватанні, цілувати її й чує, що смертельна пропасниця пронизує всі його члени: з-під хусток, стрічок і колокілець, крізь туман і мряку, що поволі розпливаються перед церквою й заливають Іларієві мозок, безжалісними, палаючими очима замість Анни дивиться на нього Марія з виокругленим обличчям і вивершеним — ніби перед самими пологами — черевом, яке пробивається перед Іларієві очі навіть з-під сардака й розкішних запасок-спідниць.

Він чує, як тисячі батогів цьохкають над головою, розколюючи обважнілий раптово карок. {{ Карок (діал.) — череп. }}

А ще треба встати з коня і зняти до вінчання Анну… та ні… таки Марію.

Розтоки на Буковині,

січень 1995 року

Поштовий індекс

1

— А хоч розірвись, а індекси таки не пишуть, — бурчала Марія Герасимівна, що була за начальника пошти, повільно відкладаючи набік конверти без хитромудрих шести цифр. — Чи на кожній хаті поприбивать оті таблички: «Пишіть, люди, індекси», чи, холєра його знає, що вже робити, — й далі бубоніла під ніс Марія Герасимівна. — О! І ти разом із ними, Катерино, — розгнівано підвела голову на жінку, що якраз виходила з пошти. — На, допиши, — простягнула конверт: — Уже кому-кому, а тобі пора б знати… — багатозначно натякнула новоспечена начальниця.

Катерина, якось ніби не розуміючи, чому сповідає її оця жвава жінка у форменній жакетці, підійшла до поштового прилавка й мовчки розкрила долоню. Марія Герасимівна також мовчки віддала конверт. А Катерина, вся враз обм'якнувши й збліднувши в лиці, вийшла, навіть не подивившись на нього.

— Холєра його знає, що за народ пішов, — далі бурчала Марія Герасимівна, раз по раз обсмикуючи жакет: — Ти до них із добром, а вони…

Ніхто не зрозумів, що мала на увазі начальниця, кажучи про добро, проте присутні на пошті схвально закивали головами.

…Ішла Катерина, всім тілом нахилившись уперед. Ніби долала невидиму стіну. Руки, по-чоловічому складені за спиною, здавалося, з'єднували собою кінці якогось гігантського ланцюга, котрий будь-що треба було втримати.

А тим часом пішов сніг, ліниво стікаючи тоненькими цівочками по пальті.

Біля воріт своєї хати Катерина силою розчепила посинілі пальці: «Господи… кому він іще став поперек життя?»

Чим ближче була до порога, тим дужче огортала втома, якась така важка й нещадна, ніби на тіло навалювалась кам'яна плита й силою пригинала до землі. Хотіла отак, як є, забитися в подушку. Ні про що не думати, нічого не знати. Та в кишені лежав лист. І він був важчий, аніж ота брила, що люто хилила долу.

Катерина, зітхнувши, переступила поріг.

Спершу вона хотіла пошматувати конверт на дрібні клаптики, знищити, розвіяти за снігом, спалити, здути з попелом, аби не лишилося ні буквочки, написаної чужою рукою. Що це була робота котроїсь сільської видри, вона не сумнівалася й хвилечки.

На зміну втомі й люті надійшла хвиля жалю до самої себе. Вона була така могутня й невідворотна, що,