Чи це людина - Прімо Леві
Мені теж, ясна річ, потрібна була пара черевиків. Але знадобилось десь з годину, щоб я зміг подолати нудоту, гарячку і млявість.
Пару взуття я знайшов у коридорі (здорові розграбували склад з взуттям хворих і забрали найкраще; гірші черевики, розбиті і розпаровані, лежали по всіх кутах). Там я зустрів ельзасця Космана. У цивільному житті він був кореспондентом «Ройтера» в Клермон-Феррані; він теж був збуджений і піднесений. Він сказав: «Якщо повернешся раніше від мене, напиши мерові Меца, що я скоро буду».
Усі знали, що Косман має знайомства серед промінентів, тому його оптимізм здався мені доброю призвісткою, і я скористався з нього, щоб виправдати перед самим собою свою пасивність. Я сховав черевики і повернувся в ліжко.
Пізно вночі знову прийшов лікар-грек з наплічником і в балаклаві. Кинув мені на нари французький роман: «На маєш, італійцю, читай. Віддаси, коли побачимось». — Я досі ненавиджу його за цю фразу. Він знав, що ми приречені.
І врешті, незважаючи на заборону, прийшов Альберто попрощатись зі мною через вікно. Ми з ним були нерозлучні, ми були «ті два італійці», і наші товариші-іноземці переважно плутали наші імена. Шість місяців ми ділили нари і кожен грам їжі, «організованої» поза раціоном; але він перехворів скарлатиною в дитинстві, а отже, я не міг його заразити. Тому він пішов, а я залишився. Ми попрощалися, багато слів не треба було, ми вже все розповіли один одному безліч разів. Ми не думали, що розлучаємось надовго. Він знайшов міцні шкіряні черевики у непоганому стані — він належав до тих людей, які відразу знаходять все те, чого потребують.
Він теж був веселий і впевнений, як усі ті, хто вирушав. Це було зрозуміло — мало статися щось велике і небачене, навколо нарешті проявлялася присутність якоїсь сили, яка не була силою Німеччини, майже фізично відчувалося, як хитається цей наш проклятий світ. Принаймні це відчували здорові, які, хоч і втомлені та голодні, могли рухатися; але очевидно, що ті, хто надто слабкий, голий або босий, відчуває і думає по-іншому, і нашу свідомість опанувало паралізуюче відчуття, що ми цілковито безсилі і полишені на ласку долі.
Усі здорові (крім кількох розважливих, які в останню мить роздяглися і залізли на нари в лазареті) вирушили у ніч на 18 січня 1945 року. Всього з кількох таборів їх було близько двадцяти тисяч. Майже всі вони загинули під час евакуації — і серед них був Альберто. Можливо, хтось колись напише їхню історію.
А ми залишились лежати на своїх лежанках, самі зі своїми хворобами, і пасивність наша була сильніша за страх.
У цілому Ка-Бе нас було десь вісімсот. У нашій палаті нас залишилося одинадцятеро, кожен на окремих нарах, крім Шарля та Артюра, які спали разом. Коли ритм великої табірної машини зупинився, для нас почалися десять днів поза світом і поза часом.
— 18 січня -
У ніч евакуації табірні кухні ще працювали, і наступного ранку в лазареті востаннє роздали баланду. Центральна котельня вже зупинилася; у бараках залишалося ще трохи тепла, але з кожною годиною, що минала, температура понижувалася, і було зрозуміло, що невдовзі ми страждатимемо від холоду. Надворі було принаймні 20 градусів нижче нуля; більшість хворих була лише в сорочці, а дехто не мав і того.
Ніхто не знав, що з нами буде. Дехто з есесівців залишився, на кількох сторожових вишках були ще вартові.
Ближче до півдня фельдфебель-есесівець обійшов бараки. Він призначив у кожному бараці головного, вибираючи їх серед тих неєвреїв, що залишилися, і розпорядився, щоб вони негайно склали список хворих, розділивши їх на євреїв та неєвреїв. Усе, здавалось, було зрозуміло. Ніхто не здивувався, що німці до останнього зберегли свою національну любов до класифікації, і жоден єврей насправді не думав, що доживе до наступного дня.
Двоє французів не зрозуміли і злякалися. Я неохоче переклав їм промову есесівця; мене дратував їхній страх — вони не прожили в концтаборі й місяця, не зазнали ще голоду, навіть не були євреями, а вже боялися.
Ще раз роздали хліб. Пополудень я провів, читаючи залишену лікарем книжку — вона була дуже цікава і я, як не дивно, добре пам’ятаю її. Я ще раз пішов у сусіднє відділення, шукаючи ковдр — багатьох тамтешніх хворих виписали, і їхні ковдри залишилися вільними. Я взяв кілька досить теплих ковдр.
Дізнавшись, що вони з дизентерійного відділення, Артюр зморщив носа: «Y-avait point besoin de le dire»,[67] — вони й справді були з плямами. А я думав, що в будь-якому разі, знаючи, що нас чекає, краще спати добре вкритими.
Швидко запала ніч, але електричне світло ще було. Зі спокійним острахом ми побачили в кутку барака озброєного есесівця. Мені не хотілося розмовляти; якщо я й відчував страх, то тільки тим зовнішнім, умовним способом, про який я згадував раніше. Читав я допізна.
Годинників не було, але десь, певно, о двадцять третій світло погасло, включно з рефлекторами на сторожових вишках. Видніли тільки пучки світла далеких прожекторів. У небі зблиснуло гроно сильних вогнів, які на якийсь час зависли, різко освітлюючи місцевість. Почувся гуркіт літаків.
Тоді почалося бомбардування. Це не було чимсь новим, я зійшов з нар, одяг на босі ноги черевики і став чекати.
Бомбардували десь далеко, може біля Аушвіца.
Але ось вибухнуло ближче, а потім, ще заки я зміг про це подумати, ще раз і ще, аж вуха оглушило. Почулося, як б’ються шибки, барак затрясся, впала на землю ложка, яку я прикріпив до щілини у дерев’яній стіні.
Тоді все, схоже, скінчилося. Каньолаті, молодий селянин, теж з Вогезів, мабуть, ніколи раніше не бачив нальоту; він вискочив голий з ліжка і сховався в кутку, репетуючи.
Через кілька хвилин стало ясно, що у табір влучила бомба. Два бараки палали вогнем, ще два були стерті з лиця землі, але всі вони були порожні. Насунули десятки голих і жалюгідних хворих з барака, якому загрожувала пожежа — вони просили притулку. Ми не могли їх прийняти. Вони наполягали, благаючи і погрожуючи різними мовами — нам довелося забарикадувати двері. Освітлені полум’ям, вони потяглися деінде, босоніж по талому снігу. За багатьма волочилися зірвані пов’язки. Схоже було, що нашому баракові ніщо не загрожує, принаймні поки не зміниться вітер.
Німців більше не було. Вишки були порожні.
Нині я думаю, що хоча б через той факт, що існував Аушвіц, ніхто у наші дні не повинен говорити про Провидіння; але нема сумніву, що в той час згадка про біблійне спасіння у хвилину крайньої небезпеки, мов подув вітру, промайнула в душах у всіх.
Спати було неможливо; розбилася шибка і було дуже холодно. Я подумав, що нам доведеться знайти якусь грубку і забезпечити собі вугілля, дрова та харчі. Я знав, що все це конче необхідно, але без чиєїсь допомоги мені б ніколи не стало сил це здійснити. Я поговорив про це з французами.
— 19 січня -
Французи погодилися. Ми всі троє встали на світанку. Я почувався хворим і безсилим, мені було
